Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
Глава 51
"Життя ченця безцінне". Заповідь П'ятдесят перша. Кодекс Братства тибетських ченців.
Після події, Орхан дуже злився на себе, що не слухав брата, коли той повчав, що замість того, щоб бродити по тавернах, краще б практикувався з мечем. В бою з розбійниками він впорався лише з небагатьма, а інші були вбиті Османом та Дітаром. Стрільба з лука давалася йому легко, але в ближньому бою вона даремна. Після довгого шляху вони прибули в Уджайн, який був древнім містом, розташованим на берегах священної річки Шипра. Воно був процвітаючим торговим містом, що торгувало з Єгиптом і Месопотамією.
Це було напрочуд гарне місце. Різні храми і вівтарі, красиві будівлі і квіткові сади. Вулиці були викладені каменем і прикрашені прапорами та гірляндами. В центрі часто проходили різні свята і веселощі. Те, що сюди привозили свій товар з всіх куточків Індії, було не в дивину, торгові площі займали величезну частину міста. Тут можна було купити практично все, від столових приладів, до слона.
Ченці придбали все необхідне в дорогу. Хліб і овочі, в'ялене м'ясо і кілька пляшок з вином, та вирушили в путь. Сонце, що опускалося, спонукало їх шукати місце для ночівлі. Вони йшли по стежці, що вела в село, як раптом почули удари мечів. Орхан не міг залишатися осторонь і вмовив Дітара подивитися, що там відбувається. Йшов поєдинок між охоронцями і жінкою в чорному. Вона анітрохи не поступалася п'ятьом в швидкості. Стражники були швидкі та молоді, вона ж навпаки була старша, але це не заважало їй битися з ними на рівних.
Жінка вірила в свою богиню – Чорну Вдову, яка надавала їй сили для битв. Виглядала вона відповідно – на ній була виблискуюча броня чорного кольору, меч був з того ж металу, що і броня. Чорна, як ніч, вона безстрашно атакувала молодих воїнів і ті поступалися.
– Підфарбувала вугіллям. – Подумав Дітар, і це йому сподобалося.
Він її впізнав – Наргіза, це була дружина Ірсая. Ченці попрямували в найближчу таверну, щоб перекусити і гарненько виспатися.
– Тобі куди, вояко? – Окликнув його один із стражників.
Він гмикнув. "Воякою" його не називали вже давненько. Стражником був кволий хлопчина, на якому ледве трималися обладунки. Другий – широкий кремезий бородань, мирно спав, влаштувавшись на дерев'яній лаві.
– Ми до вас ненадовго. – Сказав чернець. – Де можна поблизу знайти нічліг?
Хлопчина примружився і почухав потилицю:
– Найкращий – в іншій стороні міста, на околиці. – Сказав він, махнувши рукою в невизначену сторону.
– А найближчий? – Уточнив Дітар.
– Так, то він і є.
– Що ж, у вас одна таверна на все місто?
– Зате яка! – Хлопець показав рукою жест, що підтверджує першокласність закладу. Дітару залишалося лише сподіватися, що в цьому містечку вони надовго не залишаться.
Ченці пішли в той бік, куди вказав їм щуплий хлопець. Таверна і дійсно виявилася непоганою – будова в три поверхи вселяла впевненість, що ночівля тут буде гарною. Штовхнувши двері, над якими розгойдувалася яскрава вивіска, заклад називався "Скриня", Дітар зробив крок. Дерев'яні масивні столи і лавки стояли хаотично, швидше за все, тому що відвідувачі самі без зусиль їх пересували для своїх зручностей. Стеля була невисокою, можна було з легкістю дістати до неї рукою, а ті, чий зріст був більше звичайного, чесали об нього свої маківки.
На першому поверсі були два невеликі вікна.
Коли ченці зайшли в середину, був вільний тільки один стіл. Орхан був задоволений таким місцем, він відчув себе тут у своїй тарілці. Його увагу сильно притягнув гральний стіл, за яким люди кидали кості. Особливого заробітку в цьому селі не було, проте через нього часто проходили подорожні і торговці з грошима, які з радістю залишали їх у цій таверні.
Дітар підійшов до хазяїна закладу.
– Кімната, є у вас вільна? – Поцікавився він.
– А як же! Все до ваших послуг, господарю. У нас найбільша корчма по всій окрузі, кімнатка і для вас знайдеться! – Заметушився він.
Мигцем глянувши на Дітара, шинкар поплескав себе по шкіряному фартуху, накинутому поверх брудно-білої сорочки.
– Ціни у нас не кусаються. П'ять срібних монет за добу. – Прицмокнувши губами, сказав він.
Дітар напружився.
– За п'ять монет у тебе мають бути царські хороми, але я впевнений, що це не так. Я вже досить втомився, і не хочу грати в ігри. – Сказав Дітар, і подивившись в очі шинкареві додав. – Швидше за все, в тебе є для мене інша ціна.
– Господарю, запевняю вас, що ціна цілком гідна. – Сказав хазяїн, не бажаючи здаватися.
– Якщо ти думаєш, що я базарний торговець, то ти помиляєшся. Я зі своїми друзями шукаю відпочинок, а не неприємності, але якщо ти і далі мені брехатимеш, то… – З цими словами, Дітар торкнувся рукоятки свого меча так, що шинкар це помітив.
Він ковтнув. Вид ченця устрашав, а його слова примушували повірити в те, що він каже.
– Ах, так. Як добре, що ви нагадали. В нас є кімната для таких мандрівників, як ви. Дуже затишна і не дорога. Три монети за ніч.
– Це мені підходить. – Сказав Дітар і, обернувшись, покликав Османа. Той сидів за столом і, почувши своє ім'я, відразу підійшов.
– Осман. – Звернувся до нього чернець. – Дай мені три монети. Ми заплатимо за нічліг.
Чернець дістав монети з сумки і поклав їх на стіл. В цей час його брат пішов перевірити везіння за грою в кості.
Гра в кості – була найпопулярнішою серед усіх. Шестигранні кості з'явилися давно. Деякі робилися із слонової кістки, а звичайні з кераміки.Тоді ж і була винайдена розмітка шестигранних ігрових кубиків, де сума точок на протилежних гранях завжди була рівна семи. Для здійснення повноцінного процесу гри було потрібно кілька гравців. В більшості ігор – кості кидаються з руки або зі спеціальної ємності так, щоб вони впали довільно. Вирішальними вважаються грані, які знаходяться вгорі після зупинки кубіка.
Раніше кості, ще не були атрибутом азартних ігор, а вважалися магічними складовими, які застосовувалися древніми людьми для ворожіння.
– Ти грати будеш? – Запитав товстий чоловік Орхана, який знаходився поряд із столом.
– А то! – Відповів він і сів за вільний стілець.
– В тебе хоч гроші є? – Продовжував товстун.
– Гроші, то є, але головне це везіння. – В жартівливій манері вимовив чернець і поклав на стіл дві срібні монети.
– Просто виграш в цій справі – не найголовніше. – Засміявся товстун, який почував себе тут, як риба в воді. – Люди в таверні говорили, що головним їх мотивом була можливість "виграти більше золота".
Орхан дуже любив кидати кості, але часто удача обходила його стороною, і цей раз був не виключенням. Всього за півгодини він встиг програти всі свої шість монет і повернувся до брата просити ще.
Дітар з Османом сіли за стіл перекусити. Коли Орхан підійшов до них, то не посмів навіть відкрити рот, бачачи їх осуджуючі погляди.
– Ми не встигли прийти, а ти вже витрачаєш гроші на ігри. – Сказав Осман.
– Все як завжди. – Відповідав брат. – Тобі пора б вже звикнути.
Він приєднався до них за стіл і уткнувся лобом у дерев'яну поверхню. Дітар покликав дівчину і попросив принести їм їжі і випити. Вони були дуже голодні після дороги і зараз вирішили поїсти перший раз за весь день.
– Запах квітів, що померли. – Вимовив Орхан.
В таверну зайшла Вдова і, помітивши ченців, попрямувала до них. Наргіза була без шолома.
– Як називається жінка, яка завжди знає, де її чоловік? – Запитав її при вході той самий гравець товстун.
– Вдова. – Відповіла жінка в чорному, і взялася за зброю.
– Де ж твоя жіночність?
– Пішла шукати вашу мужність.
Мабуть вона часто бувала в цій таверні, її тут знали. Не лише знали, але і боялися. Вона пройшла в глиб закладу, не звертаючи уваги на погляди, проводжаючих її роззяв. Жінка посунула стілець і сіла навпроти трьох чоловіків.
– Як ти впоралася з вартою? – Запитав її Дітар.
Вона була втомленою після бою, і було видно, як піт стікав з її лоба.
– Я прийшла з миром, а не з мечем. – Відповідала Вдова. – Я повинна розповісти тобі правду.
– І слухати не хочу. – Різко відповів Дітар.
– Пару годин тому я зустріла торгівця, що біг, в нього були два мішки предметів, які не належали йому, якщо ти розумієш, про що я. – І вона злегка насупила брови. – Люди розтаскують "їх" із старої фортеці "Очі Орла".
Кожен занурився в свої думки. Не дивлячись на шум у таверні, за їх столом настала тиша. Їжу поставили на стіл. Запах печених овочів приємно лоскотав у носі, перепічки з борошна та юшка з сочевиці. Ченці їли, а Наргіза сиділа і спостерігала за Дітаром.
– Ти повинен знати правду про фортецю Хіч-Каре. – Сказала жінка. – Це важливо.
– Говори. – Коротко відповів Дітар.
– В мене було дві з половиною тисячі чоловік. Я б вас вирізала за десять хвилин.
– Я знаю. Чому цього не зробила? – Чернець ніколи не забуде цю битву і ті рани, які вона йому залишила.
Все було дійсно дивно і те, що він уцілів, говорило про якесь диво. Вона забрала його в намет з поля бою, і тим самим врятувала йому життя. Те, що вона нібито переплутала його зі своїм чоловіком, було малоймовірно. Для чогось він їй був потрібен живим, але питання для чого?
– Ашоку треба зупинити. – Видавила з себе Наргіза. – Він винен у смерті мого чоловіка. Тому я розбивала його воїнів маленькими загонами, немов хвилі об скелі. Я знищувала не вас – а їх.
Все це звучало досить логічно. Але все ж, більше двох з половиною тисяч людей загинули, а мотиви Вдови, так і залишилися для них не відомі. Але мали значення для Дітара.
– Я розумію, чому ти так вчинила. Що я тобі винен?
Вдова чекала, коли чернець запропонує їй свою допомогу. Можливо, вона і врятувала його, заради такої послуги.
– Алмаз хочу. – Посміхнулася жінка. – На згадку про чоловіка.
Її чоловік Ірсай, був мисливцем. Він пообіцяв, що дістане для неї алмаз, але загинув при обороні фортеці "Очі Орла". Не виконана обіцянка чоловіка, сильно тяготила Вдову. Вона думала, що Ірсай не зможе знайти спокій, доки не виконає обіцяне. Наргіза вірила, що якщо вона отримає алмаз, то її чоловік, зможе спати спокійно. Тільки Дітар міг довести справу до кінця.
– Якщо ти знаєш, Ірсай повинен був вбити ящерів. Ашока дав йому це завдання. – Перевів тему чернець.
– Так, я знаю, але не знаю, як вони тут опинилися.
– З Підземного Світу. – Відповів Дітар. – Але це не важливо – важливо, що є двері. І їх треба зачинити.
Жінка починала плакати, вона не давала сльозам падати з її очей, але голос був повний печалі.
– До самої смерті, до останнього моєї години, помирати буду, але не пробачу Ашоку, за те, що тоді відправив мого чоловіка на війну, не з людиною, а з реальною істотою. Їх звіроподібний вигляд, мало схожий на людський. Вони стали нападати один на одного, а іноді і на людей з поверхні – заради їжі і просто забави. Жалюгідне створіння, мета якого – лише ситий шлунок та плотські втіхи. Втрачені душі.
Дітар співчував їй, але не показував цього. Він тримався холоднокровно і серйозно. Розмова зупинилася, і в тиші було чутно тільки плямкання Орхана, постукування ложками об посуд і легкий плач Наргізи.
– Ашока поганий імператор? – Запитав він.
– Не думаю, що він кращий імператор, але і не знаю того, хто міг би бути кращим за нього.
– Тоді в чому ж проблема? Чим це тебе не влаштовує?
– Своїм бажанням об'єднати Індію – він її знищує. Він ллє багато крові. Розумієш? Це потрібно змінити, і я вірю, що ти зможеш. – Вдова дістала невеликий згорток, призначений для Дітара.
– Я в тебе вірю. – Сказала Наргіза.
Вона витягнула і поклала на стіл сопілку, з ледве помітним затертим написом "Veni, vidi, vici".
– Ось. Це від Нікеї для деякого хлопчика Цесаріона, що не дістався до Монастиря, і вона повинна була знайти його, який судячи з цього листа "спадкоємець" самого Цезаря і Клеопатри. Це адже про тебе?
Орхан дожував їжу і перевів напис:
– "Прийшов, побачив, переміг".
Вона поклала на стіл лист, і Дітар почав його читати:
"Я не знаю, чи прочитаєш ти колись ці рядки, але я твердо знаю, що це мій останній лист. Ми не думаємо про рятування свого життя. Ми ченці і не боїмося померти за Братство. Ми думаємо, як би дорожче вороги заплатили за нас, за наші життя. Ми із загоном стоїмо під старою фортецею Хіч-Каре. Якщо ти це читаєш, то – ми не впоралися. Єгипетська Цариця відправила до нас свого сина Цесаріона "Спадкоємця" – але він до нас не дійшов. І я вирішила знайти цього хлопчика, а знайшла війну.
Ми зустріли циганів, які підтвердили його присутність в Індії, і на доказ дали цю сопілку. Вона належить йому, це останній подарунок від його батька. На їх караван напали, і хлопчик пропав. А тут люди-ящери, яких треба зупинити. У вас, що залишилися живими, після війни життя буде таке ж яскраве, барвисте, як квіти, які я зараз бачу. За них померти не страшно. Ти не плач. На могилу мою ти, напевно, не прийдеш, та і чи буде вона – могила? "
Любов моя до вас безмірна.
Нікея, вірна дружина Авраала, любляча мати Серафіма.
Чернець мовчав. Не вперше він чув цю історію і кожного разу вона все яскравіше.
– Дітар. – Звернулася до нього жінка в чорних обладунках. – В тебе є шанс все змінити.
Сопілку продовжували розглядати Орхан і Осман. Вони набили свої шлунки і були задоволені. Ігнорувати слова Вдови вони не могли, але втручатися не хотіли. Це було між нею та Дітаром. Чернець уважно дивився на неї. В яких ролях він ще її побачить? Вона була його ворогом, його рятівником, а тепер і посланцем долі. В ній було щось привабливе і це щось було дуже глибоко в середині неї.
– Іноді треба просто почекати. Для деяких подій, ще не настав час. – Відповів Дітар.
– Я знаю, ми зустрілися не випадково. Не відкриваючи серця свого, і залишаючись один для одного таємницею. Але, якщо ти не зупиниш Ашоку, то він сам не зупиниться! Тільки ти можеш це зробити, я вірю в тебе!
– Щоб не сталося, і як би важко не було, пам'ятайте: вчиться бути сильними самостійно. – Сказав чернець та встав із-за столу.
Ченці відправилися спати. Вдова просиділа в таверні до ранку, випиваючи і оплакуючи свого чоловіка. П'яниці лежали мордами в своїх мисках, зрідка похропуючи. Ніч тихо опустилася на землю.
Дітар довго не міг заснути. Думки долали його, і він спустився в таверну подумати. Наргіза відразу побачила його і він підійшов:
– Я стану твоїм Ірсаєм, і зроблю все, що в моїх силах. Хто б ти не була, ти врятувала мене, і я поверну тобі борг.
Вона подивилася на нього мокрими очима і не змогла видавити ні слова.
– Не смій дякувати. Я просто повертаю борги. – Сказавши це, він вийшов на свіже повітря.
Вдова розплакалася. Це були вже не сльози горя. Вона була вдячна Дітару за те, що він погодився допомогти їй. Він добуде алмаз, який обіцяв їй Ірсай, і тоді його душа знайде спокій. Чернець не міг бути настільки безсердечним, і якщо всесвіт прислав до нього цю жінку, це означає не потрібно відкладати справу. Зараз був хороший шанс знайти алмаз, тому що в цих місцях були їх поклади, і часто люди намагалися добувати їх і будували цілі шахти.
Недалеко від фортеці, яка належала Ашоці, де мешканці давно промишляли блискучими камінчиками, сплавляючи їх заїжджим купцям і любителям дивини, існувала глибока ущелина під назвою Адамас "непереборне". Глибока тріщина з абсолютно прямовисними стінами. Там, у глибині прірви, гірський струмок вимивав іноді з надр землі особливі камені. Варто було полуденному сонцю кинути промінь вниз, вони починали блищати, дратуючи мисливців.
Ніхто зі сміливців, що намагалися за допомогою мотузок спуститися до низу, назад не повернулися – сил на підйом не залишалося. До того ж на дні ущелини було багато змій. Справа, за течією вгору, виднілися старі, напівзруйновані дерев'яні будиночки. Вони давно були кинуті хазяями. Дітар дізнався про це місце від одного мисливця в таверні. Мисливець був високим чоловіком з довгим недоглянутним волоссям, на вигляд років п'ятдесяти.
– Старий. – Звернувся чернець до мисливця. – Я шукаю місця з коштовними каменями.
– Не ти перший, не ти останній. – Відповів чоловік.
– Мене не цікавлять шахти або копальні. Мені потрібний один камінь.
Мисливець посміхнувся.
– Не ти перший, не ти останній. – Вже з іншим підтекстом сказав мисливець.
Дітар оцінив почуття гумору свого співрозмовника і теж посміхнувся.
– Так ти знаєш таке місце?
– Так, є багато місць в цих краях, але одно найкраще.
Він розповів йому про Адамас, як краще до нього добратися і попередив, що нещодавно в тих краях лютувала віспа і знаходитися там дуже небезпечно. Дітар прийняв його слова до відома, взявши лук і стріли, відправився по вказаному маршруту.
Глибока ущелина нікого не випускала зі своєї пащі, тому спускатися, туди не слідувало. Але Дітар був кмітливий, і вихід був знайдений. На своєму шляху він зустрів стадо диких баранів, за якими часто полювали величезні дикі птахи. Впіймавши одного такого і прив'язавши до його рогу мотузку, він взяв його з собою. Діставшись до місця, він заглянув у пекельну безодню, яскраве світло відбивалося від каменів на дні та сліпило очі. Однією стрілою він вбив барана і скинув його вниз, туша накрила собою найбільший камінь на дні ущелини.
Кров була липка, і густа шерсть просочилася їй. Камінь прилипнув до скривавленої шерсті. Дітар сховався в кущах і почав чекати, коли орел виявить здобич, що лежить у прірві, і підніме її на поверхню. Він дістав лук, і у відповідний момент був готовий зробити постріл. Через півгодини в небі з’явився орел, він кружляв над ущелиною і приглядався. Раптом він, спрямувавшись вниз, залетів у глибину прірви і зник з виду. Дітар терпляче чекав і спостерігав за здобиччю.
– Хоч би орел не вирішив залишити тушу там, де її знайшов. Раптом баран виявиться для нього занадто важким? – Думав чернець.
Почувся шум крил, і птах показався, покидаючи пекельну пащу прірви. Тіло вбитої тварини було схоплене гострими кігтями хижака. План спрацював. Другою стрілою Дітар влучив в орла, який розтиснув кігті та випустив здобич. Так Дітару пощастило добути алмаз величиною з голубине яйце – камінь без єдиної тріщини і такої чистоти, що був подібний до найпрозорішого гірського струмка.
Того ж дня він повернувся. Орхан і Осман вже зібрали речі, вони готові були покинути таверну.
Наргіза зустріла Дітара біля входу, він підійшов до жінки і вклав в її руку камінь, завдання було виконане.
– Дякую. Любов моя. – Заплакала Вдова.
– Плач тепер, я тобі кажу, чуєш, я іншу кохаю. Все життя, до смерті, безоглядно, навіки і безповоротно. Плач.
– Як запам'ятати дотики коханих?
– Закритими очима. – Відповів чернець.
Він накинув на неї пов'язку так, що вона нічого не могла бачити, і заштовхнув її в середину таверни, підперши двері.
– Передай Ашоці, що я знайду спосіб, як знищити всіх ящерів. Даю слово. – Сказав він до неї вже через двері.
Вони продовжили свій шлях далі, а Вдова залишилася наодинці зі своїм подарунком, який вона так давно чекала від свого коханого Ірсая.
Глава 52
"Мовчання – золото".
Заповідь П'ятдесят друга. Кодекс Братства тибетських ченців.
Дітар після довгої подорожі повернувся в Агарію. Два тижні шляху нарешті повернули його додому. Орхан і Осман вирішили не йти в Монастир разом з ченцем. Вперше за довгий час вони були вільні. Ніяких правил, ніяких заборон, ніяких наказів. А найголовніше, що не було стін, і світ був перед ними відкритий.
– Ти вже пробач, брат, але зараз для нас не час йти в Білокам'яний. – Говорив перед прощанням Осман. Орхан стояв поряд і кивав головою на підтвердження слів брата.
– Занадто довго ми жили для інших, а багато не жили зовсім, так виживали. Ми вільні і хочемо зрозуміти, що нам з цією свободою робити.
– Я вас розумію. Навіть краще, ніж ви можете уявити. – Дітар не засуджував їх і був дуже вдячний за їх допомогу і їх компанію. – Я впевнений, що час нас зіштовхне знову.
Вони попрощалися на дорозі, яка вела до Агарійського озера. Сонце вже сідало за небосхил. Орхан і Осман попрямували через поле і сховалися в високій траві.
Коли чернець прибув додому, його зустрів Есін. Він світився широкою посмішкою і в очах горів вогонь. Вони привіталися та обійнялися.
– Ти для нас брат, ми ради тебе бачити. Тебе тут всі дуже чекали. – Вітав Есін ченця. – Величезне диво, що ти повернувся, живий та здоровий.
– Я сам трохи здивований, що все ще стою на ногах. – Відповів Дітар посміхаючись. Він був втомленим з дороги, але ця зустріч підбадьорила його.
– Дітар, як добре, що ти знову з нами. – Його співрозмовник перейшов на серйозніший тон. – Розумієш, зараз такий час …
Він не встиг договорити, як до них підійшов кантрі чернець Аденський. Він неначе відчував, що чернець повернеться і прибув саме вчасно:
– Вітаю тебе Дітар, справжній Глава Братства тебе чекає.
– Вітаю, Аденський. – З посмішкою привітав його Дітар. – Я з радістю зустрінуся з ним. Де він зараз?
Кантрі чернець вказав рукою на невелику каплицю, що стояла вдалині, і лише її купол виднівся через дахи будинків.
Вони йшли через вулички селища. Дітар озирався на всі боки, роздивляючись, що змінилося за час його відсутності. Ті ж будинки, ті ж крамниці і вулиці. Навіть камені лежали на колишніх місцях, але чомусь чернець відчував, що все по-іншому. Можливо, він став іншим. Той Дітар, що покидав Білокам'яний, не повернувся, а той, ким він був зараз, був у цьому місці немов вперше. Хоч і все здавалося таким рідним, він відчував, що щось не так. Вони підійшли до каплиці і Аденський запросив Дітара ввійти, і першим відкрив перед ним двері.
Будівля була невисока, викладена з темного каменю. Вона складалася з двох приміщень, сполучених між собою. Перша частина використовувалася як передпокій і з'єднувалася коридором, що вів до великого залу. Піднявшись по східцях Дітар, зайшов в середину.
– Йди прямо. – Наказав Аденський. – Нісан чекає тебе в залі для молитов.
Дітар йшов неквапливим кроком, по ідеально відшліфованій підлозі з граніту. Кантрі чернець йшов за ним на відстані, тримаючи в руці смолоскип. В кінці коридору стояв Глава Братства. Чернець відразу впізнав мантію Авраала. Похмурий зал освітлювали три смолоскипи. Глава наблизився до Дітару, світло потрапило на його обличчя… це був Панадій?! Чернець обернувся і питально подивився на Аденського. Він кивнув Дітару і встав поряд з ним. Панадій мовчав. Питальна тиша повисла в повітрі. З темного кута до них йшов ОльханКарин.
Він йшов, склавши руки, за спиною плавно ступаючи своїми сандалями на тріщини в старих каменях. Важливий і гордовитий, він викликав у Дітара відразу. Якщо ОльханКарин і хотів справити враження на ченця, то в нього явно не вийшло.
– Ми допомогли батьку Панадію розглянути твою справу. Твої домовленості з мисливцями на драконів, ми розцінюємо, як підготовку до перевороту, що суперечать основам Кодексу Братства. На підставі цього ти звинувачуєшся в зраді ідеалів Братства.
Дітар був у жаху від того, що відбувається. Він думав, що повернувся додому, але все виявилося інакше. Все, що чернець побачив і почув, складалося в одну велику картину в його голові. Дуже неприємну картину. Гул стояв у нього в вухах. Дітар намагався взяти себе в руки. Слова бувають, як заточені кинджали. Комусь вдається з ними танцювати, вістрям вниз, а когось пронизують наскрізь. Кілька секунд знадобилося ченцеві, що б повернути колишнє самовладання. ОльханКарин помітив, як той плавно видихнув і обдарував його легкою посмішкою.
– Щось ще? – Глузливо поцікавився Дітар.
– Рада кантрі ченців, в нашому поданні, прийняла рішення зняти з тебе повноваження ченця. – Його мова звучала дуже злорадно. – Ми вирішили взяти тебе під варту. Ти знаходитимешся в тюремній камері Білокам'яного селища. Іронічно, чи не так? Подальша твоя доля буде вирішена радою Братства.
Дітар в той момент, хотів прикрасити безглузду пику цього кантрі ченця парою синяків, але стримуючи свій запал, спокійно відповів:
– Як батько Авраал?
Така спокійна і грайлива поведінка Дітара починала дратувати кантрі ченця. Його голос став роздратованішим:
– Вже за гратами. Це все? – Голосно відповів ОльханКарин.
– Тобі недостатньо? – Втрутився в розмову Аденський, теж втрачаючи терпіння.
– Більш ніж достатньо. – В тій же глузливій манері відповів чернець. – Тоді не втрачатимемо часу, ведіть мене в мою камеру, де я нарешті вже відпочину з дороги.
Він склав руки за спиною і його вивели з зали в супроводі п'яти охоронців і тріумфуюче – мовчазного Панадія. Ченці довго готувалися до повернення Дітара, але їх промова, яку вони готували, залишилася невисловленою. Чому він не почав сперечатися і виправдовуватися? Чому прийняв все і змирився?
Варта на чолі з Панадієм вела Дітара до в'язниці. Час стікає, ось у чому біда. Минуле росте, а майбутнє скорочується. Все менше шансів щось зробити – і все образливіше за те, чого не встиг.
Радість Панадія тривала недовго. Не встигли вони пройти і половини шляху до тюремних будов, як перед ними виникли солдати з особистої охорони Дітара, Есін привів караул Білокам'яного. Всі зупинилися, і зброя прийшла в бойову готовність. В повітрі повисла напруга. Панадій насторожено покосився на заарештованого Дітара, а той мило посміхався.
– Звільнить дорогу. – Зажадав Аденський. – В мене наказ ПанадІя.
– Звільнить Дітара. – В тон йому відгукнувся начальник охорони. – В мене наказ Авраала.
Четверо стражників стояли навпроти Есіна і його людей. Варта Білокам'яного була озброєна мечами, сокирами та луками. Пару стріл вже були націлені на Панадія і його людей, а мечі стислі в руках і готові до сутички.
– Дітар, зупини своїх друзів. – Кричав йому ОльханКарин. – негайно. Ти ж не хочеш неприємностей.
– Хочу. – Посміхнувся Дітар. – Тому пропоную змінити ваше рішення.
Кожен тримав в руках зброю і був готовий атакувати будь-якої хвилини. Одна справа сутичка з воїнами або розбійниками, і інша між ченцями. Ніхто цього не хотів, тому що залишитися в живих не вдасться нікому.
– Зараз ви мирно пройдете до камери, яку наглянули для мене. – Продовжував полонений чернець. – Ваші люди залишаться з вами, прямо там, щоб ви відчували себе спокійніше.
– Ти з глузду з'їхав, Дітар! – Кричав ОльханКарин. – Цього не буде. Ти повинен виконати наказ.
– Ти не маєш права йому опиратися. – Не вгамовувався Аденський.
– Або що? – Ширше посміхнувся Дітар.
– Або… – Аденський задихнувся від люті. – Або шестеро проти шістьох і тоді…
– Ти погано рахуєш, "виконавець наказу лже глави". – Прозвучав за спиною вартового, ввічливий голос Агіаса. – Пора тут навести лад.
Вартовий від несподіванки підстрибнув на місці і обернувся. Перед ним стояв Агіас, в руці він стискав меч.
– Потрібні люди з'являються в потрібний момент. – Подумав Дітар.
– Ти не посмієш. – Прошипів ОльханКарин.
Лють переповнювала його. Вени на шиї роздулися і обличчя почервоніло.
– Вже посмів. – Зухвало кинув Агіас.
Варта Білокам'яного схопила Панадія, і тоді Дітар зрозумів, що ігри закінчилися.
– Кидай зброю. – Посмішка покинула обличчя Дітара. Його настрій став серйозним. Тепер він був готовий вбивати.
ОльханКарин міг би ще впоратися з Дітаром, але тепер з ним був Агіас, а це вже було занадто. Не встигли вони по-швидкому закрити Дітара в камеру.
– Ви божевільні. – Він опустив свій меч. – Сьогодні ти залишився на волі Дітар, але це ненадовго.
Зараз його життя було дорожче, і він зробив правильний вибір. Аденський теж заспокоїв свій запал і склав зброю. Зараз ніхто з них не був готовий померти. Всю їх зграю відвели слідом за Панадієм в ту камеру, яку готували для Дітара.
Ззаду до нього підійшов Агіас:
– Що тепер, Дітар?
– Він тобі цього не пробачить. – Відповів чернець.
– Та і пес з ним. Я це передбачав. Мені його пробачення сто років не потрібно.
– Все це буде однозначно розглянуто як зрада, і тоді…за нами прийдуть. Я міркую, що ми виграли не більше години.
– Ми не чекатимемо, Агіас. – Швидко відповідав Дітар. – Пішли, звільнимо Авраала і повернемося до бібліотеки. Треба розібратися з тим, що тут відбувається.
Через маленький отвір у камеру потрапляли промені денного сонця. Тіні від грат виразно виднілися на підлозі. Двоє полонених сиділи на голому дерев'яному помості і про щось говорили. Стук у дерев'яні двері перервав їх бесіду.
– Батько, Авраал. – Почувся голос за дверима.
Старий повернув голову, покриту густим волоссям, яке закривало його обличчя, і подивився туди, звідки йшов звук.
– Батько, Авраал. – Знову повторив голос.
Авраал підійшов до дверей і подивився в невеликий отвір.
За дверима стояли двоє чоловіків зі зброєю в руках. Один був одягнений в чернечу одежу, а інший в звичайний одяг. Він впізнав їх. Ці люди явно прийшли за ним.
Через кілька хвилин двері були відкриті. Руки Авраала були пов'язані, і Дітару довелося перерізати мотузку, щоб звільнити Главу Братства.
– Я дуже радий твоєму поверненню, Дітар. Потрібні люди з'являються в потрібний момент.
Дітар посміхнувся. Зовсім нещодавно ця ж фраза звучала у нього в голові. Він починає ставати таким же, як і старий Авраал.
– Я теж радий, батько.
Мотузка спала, і Авраал відчув свободу:
– Ти звільнив мене, одного разу я звільню тебе.
Дітар схвально кивнув головою, не розуміючи, про яку "свободу" йде мова.
– Ну, хто з дванадцяти кантрі ченців стояв за спробою перевороту, хто це спровокував?
Відповіді не було. В двері тюремної камери постукали.
– Увійдіть. – Голосно повідомив Авраал.
Тихо скрипнули двері, і на порозі з'явився Агіас, він привітав старого уклоном.
– Нісан Авраал, Рада, і я особисто, просимо вас повернутися і очолити Братство.
– "Просимо"? – Напрочуд перепитав він.
– Я не міг їх зупинити. – Агіас опустив голову. – Рішення було прийняте більшістю голосів.
Авраал мовчки, дивився на Агіаса.
– Дякую за чесність, чи можу я поцікавитися…?
Відразу зміркувавши сенс питання, Агіас відповів:
– Я б вважав за краще не називати імен.
– Та все ж я прошу про послугу. – Наполегливо продовжував Батько Авраал.
Дітар з Есіном звільнили другого полоненого, що складав компанію старому. Це була Оракул, дружина Есіна. Вона була теж пов'язана, і Есін негайно вихопивши кинджал, різав мотузку, що сковувала її.
– Те, що тобі визначено, явиться до тебе, навіть, якщо воно знаходиться між двох гір. А те, що тобі не визначено, не дістанеться тобі, навіть, якщо воно між твоїх губ. – Сказавши це, вона поцілувала чоловіка, і він поцілував її у відповідь, міцно стиснувши в своїх обіймах.
– Напевно, знову якесь знамення. – Есін подумав про себе.
В стані трансу, Оракул зазвичай робить пророцтва – їй ставлять питання і вона на них відповідає. Якщо очікується щось погане, вона про це не лише повідомляє, але і намагається запобігти. І навпаки, посилює позитивний вплив сприятливих ознак. Іноді, дружина Есіна, робить пророцтва тільки глобального характеру – наприклад, про положення в світі, майбутнє народу, результатах перемов і так далі. Вона ніколи не береться передбачати майбутнє окремої людини. З подібним проханням до неї навіть безглуздо звертатися.