полная версия

Ярослава Юріївна Яковенко
Танці у напівтемряві кімнати

Жити сьогоденням, дихати натхненням

Уявіть собі на хвилинку кита, народженого у неволі, якого раптом відпускають у море. Руйнується його звичний замкнутий світ. Кит відчуває, що не потрапляє у миготливого життя під водою такт, і усім це зрозуміло – наче на ньому особлива жовта теніска переможця «Тур де Франс». Він боїться рушати у мандри зі зграєю, сплутаних водоростей і штормів. Серце велетня робить кульбіт, здригається і глохне на мить.

Інколи я теж трохи бідолашний кит. Паморочиться голова, але я піднімаюся в гору, у розріджену висоту, де вузька кам'яниста стежка нескінченно тягнеться і роздивитися красу там унизу не маю часу. Коли ж трапляється хвилина, я дивлюся і не розумію, чому застигли чужі міста під дією вітрів крижаних, навіщо стільки долі віражів, хто усі ці люди і де той, кого я шукаю серед них?

Зелене світло усіх світлофорів перетворювало простір у безкінечну злітну смугу, у мріях був танець хвиль і буйство саду. У дійсності – час самоствердження, долання барикад. Гул естакади за спиною пришвидшував серцебиття, і кожен ковток знань – маленьке відкриття. І бути відчайдушною, здавалося, – так просто, тим паче – за спиною два крила.

Цього літа, коли у місті понад тридцять градусів спеки, у мене теж нібито температура. Потрапити б в темну кімнату, закутатися в холодні простирадла і спати. Та коли щось йде не так, фраза «я в будиночку» – не найкращий варіант; не можна прикинутися, що тебе немає. Невблаганний час стежить в оптичний приціл, і я живу у режимі тривалого «чекай» і занадто швидкого «дедлайн».

Люди відкладають усе на потім, якого у них може ніколи і не бути. Образливо прогавити сьогодні заради завтра, за яке не можна поручитися. Не жертвувати справжнім заради невідомого майбутнього – цьому теж варто повчитися.

І більше не хочеться поспішати, наздогнати примарні цілі за горизонтом і в запалі погоні видихатися, щоб потім постаріти і зноситися, коли ніякого значення – досягнуто примарної мети чи ні. Я хочу жити сьогоденням, дихати натхненням і не виділятися навмисно, не бути курсивом.

У моєму океанаріумі неможливо жити без світла, там можна тільки існувати у світлий час доби. Існувати можна тижнями, місяцями і навіть роками. Але кити живуть у пошуках світла. Ми народжуємося заради світла. І усе загадане, що не здійснилося і приносить біль та ниє зліва під ребрами – це частина плану.

Мої плавники обертають цей світ, коли пливуть подалі від того, хто робить боляче, перетворюючи на пішака у чужій грі. Тому можна сміливо кидатися у вир з головою і знати: що б не трапилося, щастя завжди там, де людина його бачить. А потім знову буде день, і хтось знову буде писати листи, навіть якщо ніхто не зрозуміє, навіщо вони і про що, бо голова завжди обертом від розмов, яких ще не було, але слова для них народилися – бери жменями і кидай у воду.

А ви сумуйте за мною, коли покину вашу акваторію. І коли защемить серце глухої ночі – одразу зрозумієте, що сумуєте. Та в мене не буде ніякого іншого життя. Буде те, що є, і усе, що відчайдушно люблю: мамині очі, татові долоні, мрії, що не справдилися і сподівання, що виправдалися, а ще літери.

Ісабель дивиться на дощ в Макондо і не перестає сподіватися

В Макондо вже чотири роки одинадцять місяців і два дні йде дощ⁴². Люди, позбавлені любові, приречені на зникнення, бо їх домівки побудовано на піску, а біблійні вітри зносять усе, що їм до смаку. Приречені думають, що на Олімпі, куди піднімалися тільки боги, залишилися вільні місця і можна потрапити туди без хреста, наспіх одягнувши покаяння тогу.

Йде дощ і з берегів виходять річки – тому причиною постійні добра із злом війни, ніби вони – людські риси, глибоко приховані у наших ДНК. Хочеться бути оптимістом і вірити у початкову доброту людини, але реальність полягає в тому, що ми такі, які є. У нас з'явилися атомні бомби, але ми продовжуємо воювати, орієнтуючись на ті ж цінності, що і первісні люди. Хтось винаходить новітню зброю масового ураження, а хтось інший пробіжить марафон заради спасіння чийогось життя. Від усього цього хочеться втекти у тишу берегів і спокій хмар, знайти собі на землі куточок, заплющити очі і зануритися у моря обійми. Будь у вічності ціна, я купила б собі штуки три. Бо кожен з нас не може жити, не маючи завтрашньої радості, переставши сподіватися і мріяти, нехай і про нездійсненне. Тому я б порушила усі заборони попри забобони.

Та раптом згадую східне прокляття «щоб тобі жити в епоху змін» і розумію, що деяким людям комфортніше у темні часи, коли відкривається нагода повністю себе реалізувати. Час – це щось таке, що потрібно пережити. У стародавніх греків було два позначення його – Хронос і Кайрос або час-послідовність і час-миттєвість.

І ми дійсно могли бачити епізоди, яким не притаманні були людські черствість і зверхність, коли важливішою ставала тим, хто опинився у біді, допомогти можливість. У найстрашніші часи ми переживаємо загибель інших як втрату когось зі своєї сім’ї, несемо квіти і лампадки, здаємо кров у пункти прийому, працюємо інтенсивніше, не відчуваючи втому. Можливо через те, що ми всі з однієї глини створені, твої ноги ступають у сліди мною залишені, а Бог відповідає трьома способами. Говорить «так» – і дає, що ти хотів; «ні» – дещо краще; «терпи» – і дарує найкраще.

Ось чому Ісабель дивиться на дощ в Макондо і не перестає сподіватися. Пристрастей і емоцій, які обов'язково через край, завжди буде багато, тому що так або ніяк. Помиратимуть твої боги і ти сам. Твоїм життям проходитимуть ті, хто буде виносити мозок і розбивати серце, яке буде голосно кричати, що все марно і даремно. Та будуть і ті, хто зможе ремонтувати душу і повертати додому, ніби маяк. Хай там як, але ми завжди набагато ближче один до одного, ніж може здатися на перший погляд.

Ми чудові з усіма нашими тріщинами і сколами. І я не знаю, коли ти дійсно стаєш жорстоким – з першими зморшками або першими втраченими мріями, але завжди пам’ятаю слова священика Яна Твардовського, що за тим, хто тобі дорогий, треба доглядати, немов за дитиною, щоб вона не мерзла, не бешкетувала і часом не втекла. Якщо люди подібні до книг, то головне – гортати дбайливо, не загинаючи куточки невміло.

Ісабель дивиться як плачуть люди в транспорті і не перестає сподіватися. Дорослі, на відміну від дітей, плачуть без схлипувань і драматичних зітхань. У трамваї, зупинці автобуса чи вагоні метро завжди однаково мовчки з поглядом в одну точку. Та тільки вони спробують знову стати дітьми, по-справжньому гірко виплакати усе хвилини за три і знову жити з легким серцем далі, стане легше і простіше до невпізнанності, бо ми просто любимо надумані складнощі.

Можливо, тому так складно з емоційно закритими людьми, коли один невірний жест – і серце знов закрили на замок, а ти раз по раз перебираєш зв'язки ключів у пошуках того, який би підійшов.

Ісабель дивиться на дощ в Макондо і людей, які їй схожі на пташок. Сьогодні тут, а завтра – тріпнули крильцями і полетіли, вперто чекаючи тепла долонь, але, щоб не стати полоненими, тримаючись осторонь. Столики в кав'ярнях розраховані на двох, а барні стійки – на одинаків. Але ми з однієї великої зграї і колись зустрінемось на перехресті – справжні, автентичні, без недомовок і секретів. Ми і ніхто більше, крім нас.

Поки ще зустрічі не настав час. Ісабель дивиться на дощ в Макондо і не перестає сподіватися, подумки пишучи нам усім листа. Завтра вранці вже не згадає жодного рядка. Врешті-решт вона теж така – усе, що завгодно, лише б не витрачати свій час на почуття, думки і слова. Якщо ти не поспішаєш, значить, щось з твоїм життям не так.

Та у якийсь момент часу сповільнюється швидкість і слабшає різкість, ніби хтось вимкнув у світі звук. Безтурботно спить тільки місто, а люди, слухаючи кроків за дверима стук, заколисують втомлені душі і неодмінно вірять, що завтра все забудеться, печалі у минулому залишаться, і все буде добре у світі, допоки любов – вічний слід, що сяє в пітьмі.

Душа відмовляється від пунктуації

Знаєш, якщо попрохати кількох людей зобразити на аркуші паперу один і той же персонаж, кожен домалює свій антураж. Загальновідома істина: людину, яка нам подобається, ми бачимо такою, якою її придумав Бог. Тому душа відмовляється від пунктуації, бо не розуміє різниці між тим, що відчуває і тим, що бачить. І усе, що вона здатна повторювати: ти чудовий.

Я багато чого не бачила, не була у Парижі, Барселоні чи Мілані. Жила просто і мій світ містив у собі мрій міражі і книги, роботи наукові, пейзажі загадкові, віражі стрімкі і очі твої кавові щосереди. Усе у комплексі мене рятувало. Єдине, що я знала: ти чудовий.

З тобою я завжди була сама по собі, і зачинивши за тобою двері назавжди, почула скрип пружини, що зламалася. До того я не знала історію твого знайомства з нею, інакшою і ріднішою. Гратися із моїм тобою захопленням стало нецікаво, я поставила його на полицю у музеї і уваги не звертала. Аж до сьогоднішнього дня, коли раптом на місці зламаної пружини з’явилася нова, але змінилася сама гра, бо світ більше не зменшується до розмірів тебе, для тебе у ньому взагалі немає місця тепер. Однак не можу не визнати: ти чудовий.

Коли смієшся так щиро, трохи закидаючи голову; коли допомагаєш жінці з немовлям підняти візочок крутими сходами вгору; коли запитуєш про моє дистанційне навчання у Штатах і мені приємно, що ти пам’ятаєш; коли підводишся і відсуваєш для мене стільця; коли недбало поправляєш капюшон, у якому схожий на прибульця; коли розповідаєш кумедні історії про відвідування зоопарку і як тобі сподобалися ведмеді – у цей момент твої очі сяють і стають кольору бренді; коли проводжаєш мене до зупинки і, поки ми очікуємо на маршрутку, робиш вигляд, що тобі не холодно, хоч одягнувся занадто легко. Ти чудовий.

Перед нами вечірнього міста панорама і я раптом згадую, що «A Day to Remember» та «Underoath» – одні з твоїх улюблених музичних гуртів. Що ж… без жартів готова засвідчити, що дей день дійсно вартий уваги⁴³. У моїй скарбничці щасливих миттєвостей небагато подібних хвилин, спогадів мені вистачить на усе життя.

Ми з тобою слугуємо ілюстрацією історії, розказаної Гомером про мандри Одіссея з моменту відплиття і до порятунку німфою Каліпсо. Вона допомогла йому побудувати корабель і відпустила на свободу, аби море принесло їй того, кого вона зможе щиро полюбити. Головне – відпускати з чистим серцем, інакше можна себе загубити і не знайти.

Нам з тобою випала пригода – розбирати золотий перетин, яким ми так і не стали, на запчастини. Посміхнися мені як всміхаються морю і сонцю після дощу. Ти – це просто занадто довга осінь, кілька сотень непотрібних днів. Коли тебе я відпускала, це було схоже на той дивний стан, коли завершив читати якийсь захоплюючий роман. Ніби вітер раптово йде з вітрил. Книжка на тумбочці поруч з ліжком, але неможливо узятися за наступну річ, бо, аби приступити до чогось нового, треба гарненько осмислити старе. Тепер я знаю напевне – час лікує, мені тебе не бракує.

Навчилася, хоч і раніше не вміла, відпускати на волю тих, хто став синонімом болю. Моя душа більше не відмовляється від пунктуації, крапку поставлено. Впевненим почерком відмінниці її вивела я сама, написавши, що ти чудовий.

Ключі від королівства

У найкращі часи стаються найгірші злочини. Кімнатами розліталися тріщини. Після дощу тут навряд чи виявиться занадто сухо, у чай зі стелі потрапляє вапно. Будинок став оповитим отруйним плющем, а не виноградом. Я і сама не рада була стати виноградом, з якого готують вино. Мене давило почуття провини, але, якщо істина у вині, то цього разу вона у ньому потонула. Моїм будинком заволоділи ганстери, зухвалі гострі козирки⁴⁴. Закрили на горищі залишки моєї доброти, а самі влаштували бенкет. Вони вважають мене своєю, бути у клані – велика честь. Віддала їм ключі від свого королівства і з того часу у грі, в одній пастці, недобрі і хоробрі ми. Не сумнівалася, що у певний часу момент відкриють своєї могутності секрет, але до тих пір я вирішила підлаштовуватися під їх старомодний етикет.

Вони мене навчили, що охороняти своє серце і захищати гідність – речі, набагато важливіші, ніж спроби зрозуміти почуття і емоції людини, яка не витрачає більше трьох слів за раз. Найкраще, що можна зробити з подібними історіями – зіпсувати спогадами чисті аркуші нового, красивого записника, аби більше не згадувати Геростатів. Щоправда, в мене не вийшло їм до ладу пояснити, що трапляються і ті, хто у голові здіймає то галас, то тишу, постаючи у рядках римовано написаних, ніби вигадка, без якої важко дихати. Захотіти залишитися в пам'яті, але піти – для мене як розбити улюблену річ. Закреслені слова часто бувають правдивими, а я взагалі складаюся з протиріч. Викреслити когось зі свого життя – хіба не ідеальне вбивство? Вочевидь.

Кидатися у безодню, на їхню думку, – теж не найкраща ідея. Так, без сумніву кинулася, – тоді як спускатися можна було б обережно чи навіть зовсім не варто, бо мої слова як вірний знімок того, що відбувається у душі, ховали небезпеку у собі.

Говорили, що спілкування, спостереження і аналіз – три головні заповіді. Мовляв, даремно впускала до свого серця і будинку тих, кого вважала вартими довіри без особливих на те причин, щоб потім виставити за двері без пом'якшуючих обставин.

Розповідали, що раніше, коли не було кишень, карткові шулери ховали «запасні» карти до себе в рукава. Я ж не була шекспірівською героїнею, занадто щедрою на запевнення, бо чесно розписувала свої недоліки, у рукава ховаючи хіба що руки.

У той час, коли проблеми почали валитися з усіх боків, мені було не до того, аби подумати, чи будуть вони важливі через місяць чи кілька років. Навіть лампочки в будинку перегорали завчасно. Від напруження пристрастей, емоцій і почуттів.

Уміння вправно ховатися втрачає будь-який сенс, коли тебе ніхто не шукає. Тому залишалося виходити з будинку і намотувати кілометри без особливої мети, спостерігаючи за верхів’ям дерев і нетерпляче відсуваючи гілки, що дряпали оголені руки. Іноді хотілося нерухомо стояти, почуваючись спустошеною і сплющеною від вітру, що тиснув на груди свинцевою важкістю. Правий був Канеман⁴⁵, описуючи наше прагнення раз і назавжди розкласти все по поличках і покінчити з невизначеністю.

Ти ніби борешся з гігантською хвилею, що змією обвила навколо і тягне на дно, мов коло Елу, до тих пір, поки саргасові водорості не кинуться вгору по щоглах твоїх вітрил. І ти думаєш, що чорного і білого лебедя одна і та ж балерина танцює. Чому ж тоді білий лебідь уяву так не розбурхує і не шокує? Злодій – це завжди сюрприз, за кожним своя історія як відповідь на питання «чому він став таким?» Грішник, що розкаявся, дорожче праведника, а зірки холодні тільки здалеку.

Намагалася мислити по-злодійському і влізти у шкуру лиходія, завантажуючи з наявного в моєму розпорядженні життєвого досвіду відповідний образ думок та лексику, ніби детектив, у роботі якого дрібниць немає, і перетворювалася на в'янучу троянду, що без болю втрачає пелюстки. Писала, здається, не те, що думала, а думала не те, що відчувала. Як і інші хороші люди говорила неправду тільки у виняткових випадках. Мені хотілося знайти того, хто буде у змозі розкрити усі мої злочини і дати можливість втекти, щоб потім товаришувати монастирями до кінця життя за допомогою філософського листування. Раптом виявилося, що єдиний спосіб не вбити мрію – це забути про очікування.

Повернулася додому і побачила, що камін і стіни сумують за теплом, а крізь павутиння на вікнах взагалі не читався красивий вид на річку Дніпро. Як полюбляв говорити Нельсон Мандела: немає нічого кращого, ніж повертатися туди, де нічого не змінилося, щоб зрозуміти, як змінився сам.

Однак я не була впевнена, що знайшла б відповідні слова або ті знайшли б дорогу до моїх уст. Слова, які використовуємо, створюють реальність, в якій ми живемо. Я завжди вміла знаходити вихід із найзаплутаніших ситуацій, хоча й досі не знаю, яким чином знаходжу туди вхід.

Старовинна максима, що гумор – кращий спосіб перенести нестерпне, ще не втратила своєї актуальності. Тому я посміхнулася, відкривши вікно, і спостерігала як від неба відвалюється шматок, а через тріщину, що утворилася, перший промінь світанкового сонця виривається у світ. З ним у моєму домі більше не було місця ганстерам – на столику у передпокої залишилися від королівства ключі, і мені страшенно сподобалося, що тьма відступила – ця чорна відьма теж чогось боялася, втікаючи.

Тисячі речей можна забути

Можна пробачити людині все, крім відсутності ⁴⁶. Пробачити іншому можна навіть його гордість, за умови, що це не зачіпає твою, а найбільш лякаюча річ у відстані – це те, що ти не знаєш, сумують за тобою або забувають.

Коли чоловіки дивляться футбол, то думають, що можна зосередити свою увагу на грі і таким чином допомогти улюбленій команді. Коли жінки гіпнотизують поглядами телефони, то думають, що так їм швидше зателефонують. Одні не дають окріпнути силі волі і швидко втрачають віру, інші – розчаровуються, а хтось і зовсім перестає чекати, списуючи з балансу залишки довіри.

Насправді я не знаю, які перешкоди заважають тим, від кого чекають дзвінка, з'явитися у кімнаті наступного дня. Усе інше – розмови і апеляції до почуття, яке сидить склавши руки і ні звуку. Двері почали б відкриватися, коли б з двох сторін взялися за ручки, а так навіть сатисфакції вимагати не вийде. Залишаєш на полях телефонної книги авторучкою закарлючки і прощаєшся з мріями о шостій хвилині на першу.

Вітрини поруч з нашим офісом прикрашені сніжинками і оленями, є навіть жирафа – вона така самотня серед ялинок, що мені часом хочеться забрати її до нас у вітальню, навіть якщо там насправді немає нічого у афро-стилі, окрім хіба що вічнозеленої у горщику пальми. Інколи я думаю, що я теж як ота жирафа – не вписуюся у пейзаж. Хоча ні, мені більше подобається порівняння з іграшковими скляними кульками з милими будиночками всередині, які варто тільки потрусити, і відразу піднімається «хуртовина».

Тоді викласти усі здогадки на папері мені не вистачило ні сміливості, ні зухвалості – ми не головні люди в житті один одного. Пройшло кілька років і кожен отримав тому підтвердження. Щодо мене, працювала над цим з найпершої хвилини, будучи на крок попереду себе. Вгамувати мене навряд би вистачило навіть найглибшої води. Та я купила собі букет нескінченно білих троянд, поставила у вазу на кухні і почала чекати зими. Ця історія була незвичайною із самого початку, і вона не закінчиться так банально, коли дівчинка образилася на хлопчика, бо незмінно рахунок був 1:0 на користь осені. Тисячі речей можна забути, і клопоти з моїм тобою захопленням теж. Наче увесь час я тримала над головою ментальний транспарант «зверни увагу», а потім скрутила і викинула подалі.

З мого місця на дивані було добре видно місяць, який впевнено пробивав собі шлях в хмарах. Усе, про що я могла думати поміщалося у фразі «зателефонуй мені».

Розкажи як справи. Що з твого вікна видно рано-вранці? Досі носиш СD диски між конспектів в ранці? Ми тепер з тобою географії бранці. Ти – північностоличний, а таке враження, що десь у Арктиці. У нас були завжди різні локації. Не варто чекати кульмінації. Просто не вистачило грації, сили волі та мотивації. Тому пишу такі провокації. В них жодної рації, звичайні думок трансформації. Зателефонуй мені. Не у якості дотації. Щоб зупинити непотрібну конфронтацію. Краще не телефонуй, бо я не знаю власної реакції на твоє «Давай, до побачення!». Наприкінці гучні овації.

Пройшло кілька років і сонце блукало серед коротко підрізаного гілля дерев. Йшла знайомими нам з тобою з дитинства вулицями і думала, що як би не складалося життя кожного з нас, місяць щовечора піднімається на небосхил, і у всьому цьому є щось надзвичайно втішне. Якщо раптом заблукаєш, подивися на небо і згадай про мене. Я завжди віритиму у тебе як ніхто інший.

Волхви, які дарують світло і чари

Волхви, які дарують світло і чари, подарували мені зустріч з Вами. Перетнулися шляхи у переддень Різдва. Насправді нічого такого я не просила, а Ви – набагато більше за будь-що з того, що уявити могла. Резонування на одній частоті – найбільш невипадкові на світі речі, чудові у своїй простоті. Це я вже потім зрозуміла.

Усі лабіринти починали колись з простих глухих кутів, свій ми будували, обмінявшись парою листів. Нічого особливого. Абсолютно. Справді. І сьогодні розтяглося на дні, місяці і роки. Продовжувала писати наукові доповіді, не бажаючи помічати, що усе довкола паузами між листами акомпоновано. Знайомство, якого не було, може бути легко анульовано, але насправді – ні. І Ви – найскладніше слово у кросворді моїх думок, бо не можна розгадати у проміжках між словами тимчасово чудового безумства напрямок і останній неофіціно фінальний рядок. Суть в іншому – посеред тиші зими Ви повернули мені саму себе.

Весна увірвалася в моє місто, блискавично ламаючи лід. Навіть не встигла подумати як слід, магія яких саме слів, їх комбінацій або особливий, схожий на мене зсередини ритм, вперше залишив слід. Та було щось магічне у тому, що хтось може «настукувати» мені листа. І тремтячі від вітру тіні дерев розчинялися у часі, а всередині мене заповнювалася пустота.

Напис датською «Копенгаген» мав стати знаком. Місто з фондовою біржею і пам’ятником Русалонці коло самого берега і без того занадто контрастне. Усе ясно, от тільки я люблю непоєднувані відтінки. І, коли опускалися сутінки, розмірковувала про світлі сторони антагонізму.

У цьому всьому є щось від експресіонізму, коли кольори змішуються не на палітрі, а в очах того, хто дивиться. Щоправда, з Вами складніше, бо Вас не розгледіти, не знайти, до пуття неможливо у Вас повірити, навіть не вигадати у іншу годину ночі чи дня, окрім невеликого проміжку часу між сном та ще одним сном, коли лічильник теки «Вхідні» блимає блакитним індикатором.

Літо знову захоплювало розполохом, очищало штормом, закарбовувалося бризками хвиль під шкірою, а надії веселковою зграйкою потрапляли на гачки. Мені завжди легко давалися слова. Гратися з ними як кульками з пластиліну і бути головною скрипкою оркестру запросто могла. Та з Вами моя звична стратегія не допомогла: раптом м’яким, крихким і до рук слухняним каменем стала я сама. Ніхто, крім Вас, відвоювати мене у розміреності буднів наприкінці серпня не зумів. Про якісь речі ніхто ніколи не запитував так, як Ви. Слова перетворювалися на паперові літачки і я подумала, що можна запустити на нейтральну смугу віртуального простору їх усі. Це був мій спосіб втекти. Не думала, що Ви доберетеся до другої сторінки серпневого листа. Ні в той день, коли його отримали, ні коли-небудь потім. І коли б я була азартною, поставила б на те, що Ви не напишете взагалі.

Осіннє листя осипалося, немов повертаючись на своє місце. Було щось невловиме в тому, як у віддзеркаленні на тротуарах після дощу сяяло сонце. Переставши так гостро реагувати на місто, я знайшла себе у тисячах нових справ, знайомств і дійств.

Після відправки лог-файлів до коробки з написом перманентним маркером «Nunca en la vida»⁴⁷ мені перестала подобатися моя барикада. Взимку тиша стала настільки голосною, що я могла її чути всюди, відчувати дорогою додому і бачити при вимкнених фарах.

Та якщо я хотіла втекти від сили тяжіння, то Ви мене наздогнали, і у тому було моє найбільше і єдине везіння. Так нечесно пророкувало щастя Ваших очей відсторонених світло. Ненадовго, на деякий час. І знову якась частина мене сумнівалася, і саме вона виграла у ходінні по колу, танцюючи па-де-ґрас⁴⁸. Інакше неможливо, бо це приблизно як прохати арендувати назавжди кімнату, яка здається на тиждень чи два. Мов у дитячій грі «Один-два-три… тікай або завмри!», і якщо не захочу повурухнутися – я пропала. Тому себе я обхитрила, а слова приспала, аби не сховати в них щось дуже важливе, а потім не змогти відшукати роками. Знайшла в собі сили вимкнути постійно миготливе світло.

Читала рекордно багато книг, римуючи велику кількість рядків, хоча про Вас мені точно писати було не слід. Вважайте, що я відігралася. Здаю в відбій. Останній реверанс. Рішення прийнято. Нижче підпис, печатка. Перебрала усе, що вміла. І ось, я здаюся. Сподіваюся, красиво?

Волхви, які дарують світло і чари, колись подарували мені зустріч з Вами. Минув ще один рік, але різдвяні зірки, якими Ви оточили небо над моєю багатоповерхівкою, ніколи не заснуть і не згаснуть.