Володимир Горак
Статті з історії України першої половини 20-го століття

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ В УКРАЇНІ (1929–1933 РР.)

До питання про порівняльний аналіз радянської сучасної вітчизняної і західної історіографії

1. Причини здійснення суцільної колективізації в Радянському Союзі

За загальними законами філософії, будь-яке явище суспільства і природи не може виникнути і тим більше тривати більш-менш довгий час, якщо для цього відсутні необхідні причини та передумови. Інакше кажучи, якщо такі чинники в реальності відсутні, то і само те чи інше явище, що називається, не відбудеться. Звичайно, не була винятком проведена в Радянському Союзі у 1929–1933 роках суцільна колективізація, яка кардинально змінила життя не тільки мільйонів трудівників, а й життя України в цілому.

То якими ж були, на думку істориків, конкретні причини і передумови цієї без перебільшення епохальної події?

Автори широковідомого у свій час радянського видання – «Історія Комуністичної партії Радянського Союзу» стверджують, що головною причиною проведення суцільної колективізації мав стати перехід від дрібноселянського господарства, яке продовжувало капіталізм, до великого соціалістичного сільськогосподарського виробництва ^[1].

На думку радянських істориків, це було зумовлено головним чином тим, що на момент прийняття рішення про здійснення колективізації «дрібне» і розпорошене селянське господарство вже, за великим рахунком, вичерпало серйозні можливості для підвищення продуктивності праці ^[2]. В результаті цього, узагальнюють автори вищезгаданого відомого видання, на кінець 1920-х років у Радянському Союзі функціонували два по суті протилежні способи виробництва – з одного боку, передова соціалістична промисловість, а, з іншого, потенційно капіталістичне, відстале і неперспективне з точки зору завтрашнього дня сільське господарство. Цю різність і протилежність треба було ліквідувати.

Опонентом подібних думок радянських істориків виступає відомий американський історик Роберт Конквест, автор книги «Жнива скорботи». Судячи з його поглядів, цей дослідник вважає непереконливою думку своїх радянських колег про більш високий рівень колективізованого сільськогосподарського виробництва у зрівнянні з дрібним сільськогосподарським. При цьому Роберт Конквест посилається на думку відомого російського економіста Чаянова, який обґрунтовував протилежний погляд – про життєздатність і перспективність саме дрібного селянського господарства і штучність та нежиттєвість великих господарств в аграрному секторі ^[3]. На захист своєї позиції історик наводить доволі серйозний аргумент – якщо радянські історики праві і великі сільськогосподарські одиниці набагато переважають малі і дрібні, то чому ж жодна країна Заходу не пішла за Радянським Союзом по шляху створення саме великого сільськогосподарського виробництва?

Р.Конквест оспорює і інший погляд радянської історіографії – про те, що на момент початку колективізації дрібні господарства України вже не мали реальних можливостей для подальшого розвитку. Історик вважає навпаки – що такі можливості у них були, підкреслюючи, що на 1929 рік врожайність аграрного сектору України перевищила відповідну врожайність за дореволюційний 1910 рік на цілих 22 % ^[4]. Крім того, Роберт Конквест не вважає серйозним посилання радянських істориків на те, що дрібний селянин користувався примітивним плугом. На його думку, ці примітивні дерев’яні плуги можна було б досить швидко замінити на сталеві, що, безумовно, призвело до помітного прогресу у дрібноселянському виробництві ^[5].

Спробуємо проаналізувати наведені вище погляди радянських істориків і їхніх західних опонентів. Звичайно, має певну рацію думка радянських дослідників про значні переваги великих господарств в аграрному секторі над малими. Доказом цього може бути функціонування великих рабовласницьких латифундій у стародавньому Римі і стародавній Греції, де завдяки залученню до них великої кількості рабів продуктивність набагато перевищувала продуктивність дрібних (до речі, теж селянських) господарств. А те, що велике сільськогосподарське виробництво не отримало значного поширення у світі, можна, на нашу думку, пояснити двома чинниками – з одного боку, тим, що дрібний селянин-власник цупко тримався за свою землю, не бажаючи ставати звичайним найманим робітником і, з другого боку, тим, що у деяких соціалістичних країнах робітники колективних сільськогосподарських підприємств виявили свою незацікавленість у праці внаслідок невеликої заробітної платні.

Можна також поділити і інші думки Р.Конквеста – що напередодні колективізації селянські господарства України демонстрували значне зростання рівня своєї продукції і що цей прогрес був би ще більш відчутним, якби були вдосконалені знаряддя селянської праці. Останню тезу історика можна підкріпити тим фактом, що у той час на території СРСР вже діяли великі підприємства по виготовленню сільськогосподарської техніки (наприклад, Сталінградський і Харківський заводи), які б забезпечили селянство України не тільки новими, сталевими плугами, а й тракторами. Однак разом з тим треба підкреслити: прогрес у селянських господарствах України напередодні колективізації, безумовно, був, але разом з тим він був не настільки значним, щоб на сто відсотків задовольнити потреби індустріального сектора, який тоді бурхливо розвивався.

Іншою істотною причиною колективізації в Україні та в Радянському Союзі у цілому, була, на думку радянських істориків, цілком реальна куркульська загроза по відношенню до трудящого селянства. Радянські історики П.Лавров і В.Загорський, враховуючи наявність у доколгоспному українському селі «міцних» в економічному плані селян-куркулів (або ж – дрібної сільської буржуазії), вважають, що без суцільної колективізації неможливо було б врятувати багатомільйонне селянство «від жорстокої експлуатації і злиднів» ^[6]. Аналогічна думка висловлюється і у «Історії Комуністичної партії Радянського Союзу»: «…без колективізації неможливо було звільнити мільйони трудівників від куркульської кабали, злиднів і відсталості» ^[7].

Слід зазначити, що наявність в українському селі такої групи селянства, як куркульство (або ж – дрібної сільської буржуазії) завжди було гостродискусійним питанням. Якщо історики марксистсько-ленінського напрямку завжди підкреслювали наявність сильного в господарчому відношенні куркульського прошарку на селі, то їхні опоненти або взагалі не визнавали селян, які жили експлуатацією своїх односельчан, або ж намагалися довести, що значної економічної, а також політичної ролі куркулі України ніколи не грали. Стосовно 20-х років минулого сторіччя різність думок дослідників є аналогічною. Автори радянського історичного видання «Історія селянства Української РСР» зазначають, що напередодні масової колективізації куркулі становили близько 4 % населення України ^[8]. Дещо по-іншому визначають кількість куркулів на Україні у 1929 році автори іншого радянського видання – «Очерки развития социально-классовой структуры УССР (1917–1937)». На їхню думку, у 1920 році куркулі становили в Україні близько 4 % селянського населення, у 1923 році – близько 3 %, у 1927 році – 4 % і напередодні колективізації у 1929 році – близько 3 % ^[9]. З наведених у цій книзі статистичних даних видно, що з 1921 по 1929 роки кількість куркульських господарств в Україні коливалася на рівні 3–4% від загальної кількості українських селянських господарств у цілому.

Зовсім іншої точки зори дотримується сучасний український історик Б.Хорошун. Він визнає, що куркульство в Україні існувало у перші роки нової економічної політики, але у 1923 році ця група українського селянства назавжди зникла внаслідок внутрішньої політики більшовицької партії. З такого бачення тієї дійсності виходить, що дрібна сільська буржуазія зникла в Україні ще приблизно за шість років до початку суцільної колективізації, а, отже, аж ніяк не могла стати не те що реальним, а й навіть потенційним поневолювачем бідняцько-середняцьких верств.

Проміжну точку зору на кількість куркулів у 1929 році висловлює в одній із своїх книг С.В.Кульчицький. З одного боку, дослідник не поділяє тезу Б.Хорошуна про повну відсутність куркульства напередодні усім нам відомих вирішальних подій, але, з іншого боку, не вважає, що у 1929 році господарства дрібної сільської буржуазії складали 3–4% загальної кількості хліборобських господарств України. С.В.Кульчицький зазначає, що така кількість куркульських господарств існувала в Україні у 1927 році; що ж стосується року початку колективізації, то тоді в Україні були наявними лише 73 тис. куркульських господарств, тобто лише приблизно 1,5 % від загальної кількості селянських господарств ^[10].

Виникає природне і важливе питання: чи можуть статистичні дані, наведені вище, підтвердити висновок радянської історіографії про те, що рано чи пізно більшість селянства України (конкретно – бідняки і середняки) стали б об’єктом експлуатації з боку селянської дрібної буржуазії і, відповідно, дати історикам можливість тлумачити ситуацію, що склалася, як серйозну причину для проведення колективізації? Хоча представники сучасної української і західної історіографії і не дають конкретної відповіді на це питання, вони, зазначаючи, що куркульство становило дуже невеликий процент серед загальноселянського населення, підводять читача до думки, що загрози з боку «глитаїв» щодо інших груп українських хліборобів насправді не існувало. По-іншому інтерпретують таку можливість радянські історики. Вони дають зрозуміти, що і напередодні початку колективізації куркульство все ще являло собою доволі солідну силу, здатну закинути зашморг експлуатації на багатьох інших селян. Зокрема, у вже цитованій нами праці «Історія селянства Української РСР» йдеться, зокрема, про те, що на початок 1929 року дрібна сільська буржуазія України мала у своєму розпорядженні ще приблизно 22 % усього селянського земельного фонду (частково то була її власна, а частково – орендована) ^[11]. У цьому ж виданні надаються маловідомі і разом з тим – важливі факти, які неспростовно свідчать про те, що до самого початку колективізації в Україні тут існувала і експлуатація куркульством інших, менш заможних селян, і породжена нею класова боротьба між сільськими верхами і сільськими низами. Так, тоді в Степовій Україні в господарствах місцевих куркулів працювало 84,5 тис. наймитів; вони працювали там протягом не восьми, не дванадцяти, а цілих двадцяти годин, отримуючи дуже мало – тільки 50 коп. у день і до того ж у ряді випадків серйозно ризикуючи власним здоров’ям ^[12]. І то була, безумовно, цілком реальна і до того ж досить велика їх експлуатація з боку селянської верхівки. Як наслідок цього, навесні та влітку 1929 року в Україні відбулося 42 антикуркульські страйки, в яких взяло участь 5300 селян-наймитів ^[13].

Разом з тим, на нашу думку, ці та інші подібні відомості аж не є вагомими підставами для того, щоб стверджувати, що куркульська кабала загрожувала усім іншим селянам. Треба підкреслити, що визиску з боку українських дрібних буржуа піддавалися головним чином бідняцькі верстви села, які були в силу низки характерних причин неспроможними самостійно прогодувати себе та свою родину; проте селянська біднота України у кінці 20-х років минулого століття складала чисельну меншість – приблизно 30,4 % хліборобського населення, а найбільшу групу селянства становили середняки, які складали 65,6 % загальноселянської кількості ^[14]. На відміну від селян-бідняків, вони мали можливість самостійно прогодувати свої родини і, відповідно, не відчували потреби у найманій праці. Тобто, напередодні колективізації найбільша хліборобська верства – середнє селянство – здебільшого не піддавалася експлуатації збоку «сільських глитаїв».

Щоправда, будь-який історик-марксист міг би зі мною не погодитись, вказавши на те, що на 1929 рік аграрна Україна йшла саме «товарно-капіталістичним» шляхом розвитку (термін, до речі, який був вжитий авторами видання «Історія селянства Української РСР») ^[15], а значить, соціальна диференціація у селянському середовищі повинна була поглиблюватись, чисельно збільшуючи протилежні класи – сільський пролетаріат і дрібну сільську буржуазію. Проте, думається, така думка була б стовідсотково вірною стосовно дореволюційних часів; що ж стосується 20-х років минулого століття, то такий висновок уявляється нам доволі дискусійним. По-перше, у кінці 1920-х років центральною фігурою українського села став, як вже відомо, середняк; при цьому, зважуючи на зростаючий попит міст України у різних видах продовольства, можна стверджувати, що доходи українських середняків були стабільними, а це означає, що перехід у «незаможницьку» групу, яка мала потребу у найманій праці, їм (принаймні їхній абсолютній більшості) практично не загрожував. По-друге, стабільність господарчого положення середняцького прошарку України було зумовлена ще й тим, що у 20-ті роки ХХ століття в Україні вже не існувало поміщицького землеволодіння і поміщиків, які, будучи серйозними конкурентами селян-середняків на ринку, зменшували реальну кількість їхніх доходів. І, нарешті, по-третє, впродовж 20-х років минулого століття більшовицька держава проводила серйозну політику обмеження куркульства, що також не дозволяло дрібній сільській буржуазії стати, що називається, повновладним хазяїном українського села.

Сумуючи вищесказане, можна зробити висновок, що в оцінці суспільної ролі українського куркуля в означений нами період слід уникати двох помилкових крайнощів. З одного боку, не можна, як це робила радянська історична наука, вважати куркулів здатними примусити все селянство України працювати на себе. Але, з іншого боку, було б невірно так чи інакше стверджувати, що економічна роль українського дрібного сільського буржуа вже дорівнювала чи майже дорівнювала нулю. На нашу думку, істина у цьому питанні (як, до речі, і у багатьох інших питаннях) знаходиться посередині. Підкреслимо, що, нездатні залучити до найманої праці у своїх господарствах все інше населення, куркулі цілком мали таку можливість щодо незаможних верств села або принаймні частини з них. Звідси виходить, що думка радянських істориків про те, що колективізація мала покласти край куркульській експлуатації, є частково вірною.

Розглядаючи інтерпретацію причин проведення колективізації в Україні, зазначимо, що сучасні українські і західні дослідники по суті відкидають такий чинник, як щире бажання Комуністичної партії створити у сільській місцевості справді прогресивний, соціалістичний лад. Ці дослідники дають зрозуміти, що насправді в радянських верхах про щастя українських хліборобів ніхто серйозно не думав. Справжнє (хоча і, як це бувало раніше) неофіційне завдання комуністів полягало у тому, щоб перетворити українське село на джерело надійного надходження до держави різної сільськогосподарської продукції. Звичайно, радянське керівництво могло отримувати необхідні продукти сільськогосподарської праці, зберігши мільйони дрібних селянських господарств. Проте було б набагато простіше і ефективніше вирішити це завдання, маючи справу не з мільйонами окремих і значною мірою незалежних селян-власників, а з найманими робітниками, які б працювали на полях великих сільськогосподарських підприємств – колгоспів. Досить чітко і змістовно пише про ту ситуацію сучасна вітчизняна дослідниця О.Д.Бойко: «Сталін і його оточення з часом далі більше переконувалось у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25–30 мільйонів індивідуальних селянських господарств, а на 200–300 колгоспів;… не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати у залежності від державних структур» ^[16].