Темний Світ. Рівновага

Марина и Сергей Дяченко
Темний Світ. Рівновага

Пролог

Я просила дати мені інструктором жінку, досвідчену й терплячу, мов ткацький верстат, з розумінням тонкощів дівочої психології. А мені призначили дідугана, який з першої ж хвилини почав репетувати так, ніби я новобранець, а він злісний старшина. Добре хоч не матюкався.

Хто мене знає, підтвердить: якщо на мене кричати, я не зможу навіть шнурків зав’язати, не те що вперше дати раду з кермом. А тут виїжджаємо на вулицю, і не куди-небудь, а в самісіньку тисняву, де машини пруть, неначе череда бізонів. У мене прилипла до спини блузка, плутаються педалі, тремтять руки. А дід репетує:

– Ти чого притискаєшся до узбіччя? До хлопця свого притискатимешся! Перестроюйся вліво!

Не скажу, що мною легко командувати, але тут наче мотузкою потягло – він кричить, я перестроююсь. Спереду роздоріжжя, я ліворуч… і виїжджаю на міст. І хоч би пробка, хоч би затор – ба ні, рух скажений, усі обганяють, підрізають, лаються сигналами, ніби хочуть тебе зжерти, і панує нелюдська конкурентна боротьба за кожен клаптик асфальту.

– Я ж виїхала вперше! – верещу. Точніше, пищу, бо в горлі пересохло. А він мені:

– Тобі права потрібні, щоб тарганів бити чи щоб нормально їздити?

– У мене, – шепочу, – немає тарганів.

Він як розрегочеться:

– У всіх студенток у голові таргани! Перемикай на четверту, вперед, працюй!

Я мусила б відчути біду – все-таки він інструктор, він за мене відповідає, ми посеред велетенського шляхопроводу, і зрозуміло, що я не впораюсь. Але він мене допік до печінок. Я на нього подивилася, мов космічний десантник на Чужого, і зі злості навіть почала краще думати.

Він і раденький:

– Швидше! Тут можна сто!

На знаку ясно написано – вісімдесят. І краще б я підгребла до тротуару, і вийшла б з машини, і сказала б: чого ти мене вчиш, старий шкіднику? Та мене наче перемкнуло. Чорний «мерс», який ішов зліва, аж пригальмував од мого нахабства і пропустив у свій ряд – мабуть, ніколи не бачив, щоб машинка з ганебним «У» серед білого дня влаштовувала стритрейсинг.

А дід кричить:

– Рота закрий, бо муха влетить! Ти за кермом, а не прищі давиш, не скидай обертів!

Я майже нічого не бачу – піт заливає очі, серце у вухах тарабанить, і хочеться моєму наставникові добряче врізати, але руки зайняті. І я трохи чи не вголос клянуся собі ніколи-ніколи-ніколи більше не сідати за кермо, ні з цим інструктором, ні з будь-яким іншим – тільки метро!

І раптом якийсь розвізник піци на яскраво-жовтій «Сонаті» влазить у мій ряд на швидкості сто, я бачу його – як пудреницю у своїх руках, до останньої подряпинки. І бачу, що зараз в’їду в нього й «Швидка» жалібно сигналитиме, пробираючись у московських пробках до того, що від нас залишиться…

Я викручую кермо і якось непомітно переміщаюся за подвійну осьову. Разом з інструктором, машиною, разом з сумкою на задньому сидінні, разом з ганчірочкою для протирання скла і запахом яблучного освіжувача – з усім цим добром відпливаю вліво, а назустріч мені з-за гірки пре вантажівка.

Ось вона за п’ять метрів. За два. Ось вона просто переді мною.

Усе.

* * *

Сиджу, вчепившись у кермо. Хвилину, другу, третю.

– Тітко, ти їдеш чи так сидиш?

Піднімаю голову.

Бачу ангела: оченята блакитні, волосся лляне, на футболці – несподівано – Спайдермен. Ангел мною незадоволений, супить прозорі брівки:

– Тут, між іншим, черга!

Черга в раю? Чи це не рай?!

Поступово повертаються звуки: пташки співають, діти верещать. Точно рай, можна видихати. У пеклі вони б верещали не так…

Ангел чекає. Я підводжусь і вилажу з машини – а це, виявляється, електромобільчик для дошкільнят, як я туди вписалась – гадки не маю.

Вітер приносить запах лайна. Звіриного, трав’яного, як у цирку. Чи в селі? Зовсім поруч вольєр з бізонами. Онде вони стоять, повернули до мене рогаті голови… Усе-таки пекло?!

Гепаюсь на лаву. Сиджу, туплю. Я жива.

Дзвонить телефон.

– Алло? Даша? Ти де?!

– Я в зоопарку, мамо.

– Там тобі й місце! Зі свиньми в одній клітці! Бо ти свиня! Обіцяла передзвонити – і що?!

Учора ввечері ми говорили з мамою по Скайпу. Вона завжди так – сама вигадає проблему, сама починає страждати.

– Ще раз вимкнеш телефон – я тебе своїми руками вб’ю! Бо я тебе люблю й хвилююся!

– Цілую, – кажу в телефон. – Потім передзвоню. У мене зарядка сідає.

Розділ перший
Первинний інструктаж

Мене звуть Даша Лебедєва. У дитячому садку в нас було чотири Даші й іще один хлопчик Лебедєв, мені зовсім не родич. Тому усвідомлення власної унікальності давалося мені непросто.

Я малюю посередньо, співаю так собі, у музичній школі провчилася рівно один рік. Ще рік потім ходила на волейбол і була ганьбою команди. На гімнастику мене не взяли через погану розтяжку. Одне слово, коли на небі роздавали таланти, мене явно відтіснили кудись у кінець черги.

Єдине, що в мене виходить талановито, – мріяти. Я мрію, що в майбутньому, наприклад, усі люди житимуть, як дружні сусіди в одному старому дворі, жалітимуть одні одних і розумітимуть без слів. Будь-яку хворобу можна буде вилікувати однією таблеткою, а м’ясо вирощуватимуть у пробірках, і корови з ферм розбіжаться на волю, в пампаси.

І ще я мрію про справжній будинок, де було б горище, на якому можна зберігати старі речі та спогади. Але поки що я живу в гуртожитку й загалом звикла.

Наша з мамою однокімнатка в Петрозаводську, де я народилася, була чудова. Пам’ятаю опуклі лінії на шпалерах у кімнаті, стерту плитку на підлозі крихітної кухні і величезний кущ черемшини під вікном. Пам’ятаю, як ухкала, вмикаючись, газова колонка і як сивовусий газівник наклеїв на неї сувору картинку: «Стій! Перевір тягу!»

Коли ми звідти виїжджали, мені ледь виповнилося тринадцять. Було дуже сумно, страшно й розпачливо, здавалося, закінчується життя. При цьому показувати справжні почуття я не могла – я мусила радіти, бо мама знайшла собі любов через листування. А я ж не ворог своїй мамі, вона й так через мене стільки років сама! І ми переїхали до дядька Колі в Липецьк, але ненадовго.

Ви ненавидите переїзди так само люто, як ненавиджу їх я? Мама шукала себе, міняючи міста й роботу, сходячись то з одним, то з іншим «пристойним чоловіком». У восьмий, дев’ятий, десятий і одинадцятий клас я йшла щоразу в нову школу.

Я вдавалася то в одні крайнощі, то в інші: то я лізла з усіма дружити, то «грала лідера», то, навпаки, забивалася в тінь, щоб мені дали спокій. Я просто не могла нормально й упевнено ладнати з людьми, ображалася на дрібниці, лізла битися, влаштовувала демарші, і приблизно до листопада вчителі вже мене ненавиділи, а ровесники цькували всім класом.

До травня все якимось дивом залагоджувалось. Я починала нарешті нормально вчитися й нормально жити, окреслювались якісь симпатії й дружби… Але влітку ми переїжджали, і все починалося заново.

Закінчивши школу, я поклялася почати нове життя й на ознаменування цього рішення одна приїхала в Москву. На площі трьох вокзалів, поки я крутила головою, шукаючи метро, з розрізаного боку моєї чорної дорожньої сумки витягли гаманець з усіма грошима й паспортом, свіжим атестатом і результатами ЄДЕ, з рекомендаційним листом панові де Тревілю… Брешу, рекомендаційних листів у мене зроду-віку не було.

Обливаючись слізьми, через три години я відшукала свої папери в сміттєвому баку на одній із сусідніх вулиць і була така щаслива, що жаліти грошей здавалось ніби аж непристойно.

З червоними очима, набряклим носом, брудна, пітна, я довго не наважувалася ввійти в храм науки, який був для мене символом недосяжного, прекрасного, створеного для інших майбутнього. Вони проходили повз мене – впевнені у собі, високі, спортивні, гарні випускники найкращих московських шкіл. Я стояла осторонь – безтолкова і взагалі середнячок. Так говорила моя перша вчителька ще в Петрозаводську: середнячок, але ретельна. Старанна, але безтолкова! Написати такий складний диктант – і пропустити м’який знак у слові «пальчик»!

Я, може, так і пішла б, але дуже хотілося пити. А там усередині був кулер з безплатною водою. А грошей у мене лишилося сім рублів з копійками.

І сталося диво: в мене прийняли документи й поселили в гуртожиток на абітуру, тому що, крім ЄДЕ, треба було складати ще іспити. Поселили, до речі, в цю ж таки кімнату, де ми тепер, на другому курсі, живемо з Настею. Кімнатка чимось нагадує мені нашу квартиру в Петрозаводську – може, тому, що я вважаю її своїм домом?

* * *

Настя закип’ятила чайник, заварила фруктовий чай у пакетиках, підсунула чашку до мене:

– Лебедєва… а як у тебе справи з наркотою?

Я захлинулася:

– Ніяк! Траву один раз курила, в школі на випускному! Спробувала – не сподобалось. І все!

Настя замислено постукала ложкою об порцеляновий край:

– Якщо ти без усякої хімії такі глюки ловиш – ти ж знахідка для пушера…

– Слухай, Насте, не смішно. Людина вперше виїхала, і хоч би на автоматі, а це ж механіка, тут думаєш, як би не заглухнути, а він репетує: не сповільняйся…

– Хто репетує? – Настя підняла акуратні світлі брови.

– Інструктор!

– Лебедєва, схаменись. Не було ніякого інструктора. Ти не ходила ні на які курси. Після такої аварії ти б чай пила в морзі!

Я прокашлялася, віддихалася й почала дмухати у свою чашку, спостерігаючи, як тоненький шар пари звіюється з бордової чайної поверхні.

– А що було? – спитала, коли чай трохи охолов.

– Темна історія, – замислено сказала Настя. – Якби в тебе був паспорт, вони за цей час могли б узяти на твоє ім’я кредит у банку…

– Але в мене була тільки заліковка, – пробурмотіла я. – Тому вони могли достроково скласти за мене сесію, але не додумалися.

– У тебе точно нічого не пропало? – Настя почала мене розглядати, ніби сподіваючись побачити відсутність, наприклад, носа чи правої руки.

 

І раптом розчахнула очі, як Мальвіна:

– А де твій кулон? Ти ж його ніколи не знімаєш?!

* * *

У дитинстві зі мною сталася історія, коли я поїхала на екскурсію з групою з літнього шкільного табору. Автобус був старий, але ще міцний, з сизими шибками у світлих металевих рамах, а у водія над вітровим склом висіла лялька з довгим волоссям. Я пам’ятаю, як зацікавлено поглядала на цю ляльку…

А більше не пам’ятаю нічого.

Одне слово, в автобусі щось там зламалося, він розігнався на спуску й вилетів на міст. Усі діти й вихователька відбулися переляком… крім мене, зрозуміло, бо я збираю неприємності, як магніт залізну стружку. Мене викинуло, ніби катапультою, у розбите вікно. Я шубовснула з моста у воду. Напевно, спрацював психологічний самозахист чи щось таке, бо все це я знаю тільки з чужих слів.

Якимсь дивом я зуміла вилізти на берег, хоч річка була глибока, а плавала я погано і від удару об воду взагалі могла знепритомніти. Багато хто, слухаючи потім цю історію, кривив губи й хитав головою: їм здавалося, що я дуже перебільшую. Але моя мама не дасть обманити – так усе й було.

У дитинстві мама розповідала, що мій батько загинув, і кулон – срібна підвіска у формі ока – єдина пам’ять, яку він по собі залишив. Пізніше я стала помічати в її словах неузгодження. Якось мама в сльозах зізналася, що батько не загинув, а покинув нас. Я щось таке підозрювала й поставилася до новини спокійно.

Мама розповідала: вона хотіла викинути кулон, позбутися пам’яті про зрадника, але так і не змогла, сховала «око» в старий гаманець і закинула на верхню полицю шафи. А в той день, коли я врятувалася після падіння з моста, кулон дивним чином опинився в мене на шиї. Сам по собі, як стверджувала мама. Уголос я не посміла засумніватися: видно, маму так вразили мої пригоди, що вона забула, як сама напередодні віддала мені срібну цяцьку.

Відтоді в мене на шиї завжди був цей кулон. Я не дуже його кому-небудь показувала – просто носила під одягом. Іноді знімала – коли йшла на пляж, наприклад, або в басейн, щоб не загубити. Але коли я його знімала – завжди ставало незатишно, ніяково й здавалося, що хтось на мене дивиться. Напевно, так почувається миша, коли вгорі кружляє сова. Або, наприклад, у «Володарі перснів» сцена з Фродо точнісінько передає це відчуття: ти беззахисний, тебе виглядають, зараз накриє. Тому згодом я взагалі перестала його знімати.

І оце тепер його не було. Стоячи у ванній, дивлячись на себе в дзеркало, я думала, що треба було б подзвонити в автошколу й пошукати в навчальній машині… Може, хтось знайшов, коли прибирав і пилососив сидіння…

І тут же уявила, на що мала, за логікою, перетворитися та «Лада Калина». І заодно ми з інструктором усередині. Яке там знайти срібну забавку…

Дзеркало запотіло. Ні про що не думаючи, а просто дуже жаліючи за кулоном, я намалювала на потьмянілому склі обрис ока…

І погасло світло.

* * *

Було пізно, давно настав вечір. Я відчинила двері в коридор – там хоч світло ліхтарів пробивалося з вікон, а у ванній було темно, як у кишківнику чорного пуделя, що спить у вугільному вагоні похмурої південної ночі.

– Бу!

Величезна темна людина наскочила на мене з-за рогу. Ще секунда – і я заверещала б, як блондинка в кепському жахастику. На щастя, саме в цю мить знову загорілося світло.

– Павлик?! Ти що, ідіот?!

Напевно, вигляд у мене був лютий, бо цей дурник навіть перестав усміхатися:

– Злякалася? Ну вибач, я жартома…

– Клінічний ідіот!

Павлик – теж другокурсник, живе на поверх вище, але часто ходить на нашу кухню, оскільки має інтерес до Насті. Він схожий на величезного доброго пса, не дуже розумного, але безмежно позитивного: пострибати, погратися. Ніколи не чула, щоб він про когось або про щось відгукувався погано. Багато дівчат прихильні до нього й називають «сонечком».

Після всієї сьогоднішньої колотнечі мені було не до Павлика – але він знову наздогнав мене й перепинив:

– У мене для тебе подарунок.

І простягнув квиток у кіно. На двадцять першу нуль-нуль. Один квиток.

Найперше моє бажання було запхнути подаруночок дарувальникові в пельку. Він угадав цю думку й про всяк випадок позадкував:

– Слухай… Це не те, що ти думаєш… Я її люблю, хочу освідчитися… Ти зрозумій, нам же ніде зустрічатися…

«А я так утомився», – подумав Ґендальф.

* * *

Назви фільму я навіть не пам’ятаю. Я й не збиралася на нього йти, але блукати вулицями дві години не було охоти, так само як і сидіти наодинці в кафе. Зайшла в мультиплекс, узяла попкорн, випростала ноги. Подумала: якщо кіно не сподобається, хоч подрімаю.

Ніяких записів щодо автошколи в моєму телефоні не було. А я завжди записую в телефон свої плани, контакти – бо я ж безтолкова: коли ставлю кашу на плиту, й то одразу вмикаю таймер.

Може, я заснула на лаві в зоопарку й мені наснилась автошкола? Нехай; а в зоопарк мене якого дива потягло – бізонів дивитися? Та не аж так я обожнюю бізонів, щоб посеред робочого тижня бігати по зоопарках. У мене ще стос книжок лежить і ціла гора неопрацьованих матеріалів…

Молодець була Скарлет О’Гара: я, каже, подумаю про це завтра. І я так виснажилася за день, що очі самі собою заплющуються, а ще ж і до фільму не дійшло – реклама…

І раптом переді мною в снопі світла з’явилося лице, якого я тепер довіку не забуду. На весь екран. Широкий формат. Я підскочила, наче мене тицьнули шокером; попкорн розсипався з відра й весело застрибав по всьому ряду.

– У мене для тебе щось є. – Інструктор на екрані підняв руку, показуючи мій кулон на ланцюжку. – Біля пам’ятника Ломоносову через двадцять хвилин, не спізнюйся!

І знову пішла реклама якоїсь машини. Ніхто й вухом не повів: мовляв, креативний ролик, буває.

Я встала, увіпхнула відро з попкорном у підставку на ручці крісла і в темряві, перечіпаючись через чужі ноги, пострибала до виходу.

* * *

Він стояв біля пам’ятника Ломоносову: руки в кишенях, нічим не примітний перехожий. Фізіономія жовчна, дивиться поверх голів, але на вигляд – звичайний собі літній чоловік, погляд за нього не чіпляється.

Я побачила його – і сповільнила крок. Серце застрибало, як йо-йо на гумці, то в горло, то в шлунок. Захотілося тихенько змитися, піти в гуртожиток і забитися під ковдру.

Але тут він мене помітив – і діловито поманив пальцем. Я одразу згадала, як він репетував на мене в машині за кілька секунд до того, як ми врізались у вантажівку… Може, я досі сплю?!

– Ти не спиш і не звихнулася, – сказав він нудним голосом, неначе всоте читаючи лекцію з техніки безпеки. – На.

Він тримав мій кулон за ланцюжок. Здавалося, срібне «око» дивилось прямо на мене, але було цілком ясно: варто потягтися, і цей Інструктор, чи хто він там, відсмикне руку. Я схоплю порожнечу і відчую себе невдахою.

Дзуськи. З мотузочкою нехай кішка грається. Я стояла нерухомо, навколо жила й плюскотіла тінями ніч, тут ніколи не буває темно, горять ліхтарі, водять променями фари, підфарбовують небо вогні реклами, і хмари світяться відбитим світлом, розмитим, брудно-сіро-акварельним…

– Бери, – сказав він уже роздратовано. – Це ж твоє, чого ти гальмуєш?

Кулон погойдувався перед носом, і я не стрималася. Простягла руку, схопила срібну фігурку, затисла в долоні…

В очах потемніло. І розсипалися кольорові іскри, неначе мене вперіщили по голові дитячим пластмасовим калейдоскопом. Світ навколо змінився!

Це було схоже на тривимірну модель з матового скла або з кришталю, або навіть силікону. Фігури людей навколо налилися зсередини світлом – яскравим і ясним, синім і жовтим, смарагдовим, червоним. Стіни будинків стали прозорі, я побачила їх наскрізь з усіма перекриттями, з поверхами й ліфтовими шахтами, з підсвіченими силуетами людей усередині. Земля стала прозора, як у «Вечорі проти Івана Купала», тільки замість скарбів я побачила під собою каналізаційні труби, а нижче – величезну нору метро…

Мій кулон лежав на асфальті. Я сиділа навпочіпки, вчепившись пальцями у вигорілу траву, і чиїсь кросівки – не Інструкторові! – стояли поряд, і голос їхнього власника запитував, чи не треба мені допомогти. Інструктор запевнив, що не треба. Кросівки повірили йому й пішли. Я підібрала кулон за ланцюжок, поклала в кишеню… І тільки тоді, нетвердо тримаючись на ногах, вирішила випростатися.

– Поздоровляю, – сказав Інструктор без найменшої врочистості в голосі. – Ти посвячена й бачиш те, що приховано від інших.

– Тоді давайте мені дві таблетки.

– Що?

– Ну, дві таблетки, якщо я обрана. Щоб вибрати синю або червону…

Він подивився, гмикнув, сягнув рукою в кишеню… і дістав дві таблетки:

– Ось.

Потім побачив моє лице й трохи змилостивився:

– Узагалі-то червона – це льодяник від горла, а синя – родзинки в шоколаді… Ти в порядку?

Хороше питання.

– Гаразд, – він посуворішав. – Вважаймо, що формальностей ми дотримались, первинний інструктаж проведено. Тепер іди додому – там лихо.

Розділ другий
Настя

Настя ридала так, що аж плафони під стелею дзеленчали. Ну, Павлик, ну, добряга, від тебе я такого не сподівалась!

Стіл був сервірований, хоч на листівку знімай: свічки, келихи, пляшка шампанського – невідкоркована. Настя валялася на ліжку – почувши, що я зайшла, вона знехотя підвела голову. Сльози розмили її макіяж, чорні доріжки тяглися від очей до підборіддя.

– Що він зробив?! – крикнула я з порога. – Ми йому помстимося, ми його по стіні розмажемо, скажи, що він зробив?

Настя похитала головою й знову сховала лице в подушку:

– У нас усе було добре… я його хотіла з бать… з батьками познайо…

Вона заридала з новою силою:

– Дзвонив! Обіцяв! Прийти! І…

– І що?

– І не прийшов!

Я опустилася на стілець біля ліжка. Якщо чесно, мене пробило на «хі-хі» – істеричний, тоненький сміх. Ну що за дитячий садок, справді, ну, дзвонив, ну, не прийшов, у мене гірша проблема – я, між нами, потроху з глузду з’їжджаю…

Рука сама знайшла в кишені мій кулон. Ех, будь-що-будь.

Я стисла «око» в долоні. І сталося точнісінько те, чого я чекала, чого боялася, що, я знала, мало статися: все навколо змінилося. Стало зі звичайного – справжнім.

Лампа під стелею потьмяніла, зате свічки розгорілися яскравіше, і я побачила, як над ними кружляють іскри – вогненні мошки. Кімната була наповнена… ні, не туманом. Найбільше цей летючий кисіль нагадував крихітні хмари. Неначе моя голова – це літак на злеті, підлога – земля далеко внизу, а стіл – висока гора, вкутана прозорим димним серпанком. Наша гуртожитська кімната була, виявляється, гарна й велична, немовби Гімалаї з космосу, немовби світлина далекої галактики…

Але милувалась я недовго. Майже одразу я роздивилася патьоки на підлозі. Темні… кров. Змазаний відбиток долоні, безформні плями, які криміналіст визначив би, напевно, як «ознаки боротьби». Я перевела погляд на Настю…

І насилу стрималася, щоб не завищати.

Лице моєї сусідки було залите кров’ю – з носа, очей, вух. На лівій скроні проступало синювато-чорне татуювання, схоже на складний ієрогліф. У Насті був такий моторошний вигляд, що я відскочила, перекинувши стілець, і розтисла руку в кишені…

Кров і татуювання щезли. Настині щоки ще блищали від пролитої гіркої води, але очі враз висохли, люто глянули з-під запалених повік:

– Виродок! Зрадник! Покинув!

Від неї повіяло холодом, наче від кондиціонера, який врубили на повну. Повіяло такою їдкою, аміачною ненавистю, що я злякалася за Павлика:

– Стривай, може, з ним щось сталося…

– Сталося! Він у Соколова в кімнаті бухає на дні народження! А ти за нього не заступайся! Теж мені захисниця!

Вона кричала на мене, зриваючи зло, і здавалося, що кожне її слово здатне пропалити дірку в одязі, наче кислотний плювок. Ніколи раніше я не бачила Насті в такому стані.

– Захищай його! Давай! Цього паскудника! Та знаєш, хто ти після цього?!

Мене винесло в коридор, мов вітром. Цокотячи зубами, я притислася лобом до холодної стіни. «Іди додому – там лихо», – сказав Інструктор. Що він мав на увазі? Зірване побачення? Чи щось інше?!

Чому саме я? Чому всяка гидота стається саме зі мною? Нас їхало в автобусі тридцятеро, але саме я вилетіла в річку крізь розбиту шибку. Тисячі студентів навчаються в цьому університеті, сплять, їдять, фліртують, складають заліки, і тільки я стою в темному коридорі, і на долоні в мене лежить знайомий з дитинства кулон у вигляді ока…

Що мені робити?

* * *

Звичайна урна стояла коло порожньої лави. Стискаючи в долоні ланцюжок, я занесла кулон над круглою пащею урни…

 

Срібна фігурка глухо дзенькнула об залізне дно. Ноги в мене підкосилися. Я опустилася на лаву.

Якщо з тобою станеться диво – викинь його на смітник. Хай це буде любов чи надія, чи раптова зміна – відмовся й сховайся в свою буденність. Хай вогненні мошки літають над свічкою, хай земля здається прозорою до самісіньких глибин, хай люди світяться зсередини барвистими вогнями… Відмовся від дива, це некомфортно. Не порушуй звичного порядку, бо це зайва морока, це заважає, лякає, мучить, відмовся…

Я встала і відійшла. Потім повернулася. Пішла й повернулася знову. Зазирнула в урну; кулона не було видно, але ж я чула, як він дзенькнув об дно. Урна була не те щоб заповнена, але й не зовсім порожня: я могла роздивитися картонну упаковку з фастфуду, сині використані бахіли, коробку з-під сигарет…

Я відкинула спершу одну картонку. Потім другу. Я поралася в смітті однією рукою, підсвічуючи собі телефоном, розуміючи з кожною секундою дедалі ясніше: кулона тут нема. Я ж відмовилася від нього, правильно? От він і пішов, образився на мене, визнав недостойною…

Гримнув дзвінком телефон, я і його ледь не впустила в урну.

– Даша? Ти що робиш?

Я рилася в урні з вправністю професійного бомжа, але не була готова сповістити про це мамі. На щастя, вона й не чекала відповіді.

– Я дзвоню, щоб ти лягала спати!

– Наче вже й сплю, – промимрила я впівголоса. – Прокинутися б…

– Це тому, що ти недосипляєш! Пізно лягаєш!

– Точно…

– На добраніч!

– На добраніч, ма…

Уже не дбаючи про те, щоб не забруднити рук, я вдесяте перелопачувала забруднені кетчупом картонки, сигаретну пачку, бахіли, м’ятий папір і рваний поліетилен. Урна стала величезна, бездонна, мов шахтний стовбур, урна здавалася дірою в чужу реальність – як раптом загорілося світло, біле й потужне, і освітило її до самого дна.

Поруч стояв незнайомий хлопець. Промінь ліхтарика, відбиваючись од металевого боку урни, підсвічував обличчя цього нового персонажа, який з’явився мовчки, без якихось попередніх заявок типу «Дівчино, дозвольте вам допомогти», «Ой, а хто це тут?» або «Ви щось упустили?».

У яскравому світлі я відразу побачила свій кулон на дні урни. Хлопець з ліхтариком нахилився, підчепив кулон за ланцюжок і підняв на рівень очей:

– Оце?

Я схопила кулон – і на секунду затисла в долоні. І знов побачила змінений світ: чоловік переді мною здавався вирізаним з гірського кришталю, його фігура світилася золотаво-зеленим. Ліхтарик лупив у землю білим променем, таким яскравим, що я замружилася.

Несподіваний помічник мовчав. Інший би на його місці вже сто разів покудкудакав би: «Ой, що з тобою?», «Тобі погано?», «Тебе провести?».

– Дякую, – промимрила я, ховаючи свою коштовність у кишеню.

Він кивнув, приймаючи подяку. Я зрозуміла – якщо зараз почну з ним говорити, точно бовкну дурницю. А якщо промовчу – потім пошкодую.

– Ти… завжди носиш з собою ліхтарик?

Ні, бувають і більш ідіотські питання. Але рідко.

– Бачиш, знадобився, – відгукнувся він лагідно.

– Ти з університету?

– Другий курс. Мехмат.

– Гуртожиток?

– Ні. Ми з подругою квартиру знімаємо. У знайомих.

Я перевела дух. Зараз не час про це думати… Але я, здається, успадкувала від мами ген цілковитого невезіння в особистих стосунках. Якщо мені хтось подобається – цей тип завжди не мій, і я гордо дивлюся вбік, мовляв, не дуже й хотілося. Не буду ж я принижуватися, клянчити, лізти зі зворушливою пичкою в чуже байдуже життя…

– Дякую, – сказала я ще раз. – Бувай.

Він кивнув і вимкнув ліхтарик, і тут мене наче за язика смикнули.

– Слухай… А ти мені не позичиш ліхтарика… на один вечір?

* * *

– Вимкни світло! – крикнула Настя, натягуючи на голову ковдру. – Можеш дати мені спокій?!

Ще вчора я так би й зробила. Не маю звички втручатися в чуже приватне життя. Але сьогодні в мене в долоні був мій кулон… Мій амулет. І неясне відчуття, що поруч діється темне, страшне, глухе, поруч убивають, – а ніхто не бачить. Крім мене.

Я зупинилась коло її ліжка, стискаючи амулет у долоні:

– Щодо Павлика… Тут щось не так. Він тебе любить.

– Любить?! Сука!

Вона відкинула ковдру.

Її лице було вкрите суцільною кіркою крові. Кров сочилася з кожної пори. Постіль була в крові, і підлога, і вся кімната, я закричала від страху – і випустила амулет. Кров зникла; у Насті було опухле, але чисте лице з очима нещасної злої баби:

– Усі мужики – паскудники! Правду мені мама казала, а я не вірила!

Вона кричала не своїм звичайним голосом, веселим, низьким і ледь хрипкуватим. Це був вереск, сухий і надривний, вереск бензопили, яка вгризається в мертве дерево:

– І татусь мій був такий! Швиденько перепхнутися – і погнав далі! Усі мужики однаково влаштовані!

Слова вискакували з неї готовими блоками – наче хтось заздалегідь написав їй текст. Мені стало недобре.

– Насте… Послухай, не кричи… Стривай хвилину, просто подумай…

– Що-о?! Ти їх покриваєш, ти за них, еге ж? Ти за цих цапів смердючих?!

Вона дивилася на мене з такою огидою, що я позадкувала. Якби я не знала цю дівчину два роки… Якби я не вчилася з нею на одному потоці, не жила в одній кімнаті, не пила чай… Може, її підмінили? Підсадили в мозок чужу свідомість? Вивернули навиворіт, зачарували? Що з нею зробили, врешті-решт?!

Задкуючи, я знову вийшла в коридор і зачинила двері. Наділа на шию амулет – і він здався мені дуже теплим, майже гарячим.

– Потерпи, я розберусь, – сказала я Насті, хоча вона мене не чула.

І, однієї рукою стискаючи амулет на грудях, другою ввімкнула ліхтарик.

* * *

Коридор був хистким мрячним проходом, кишкою величезного звіра, шахтою на дні океану. Стіни тремтіли, липкий кисіль то приховував їх од мене, то знову розповзався, і тоді під променем ліхтарика на стінах проступали написи чужою мовою. Це не була ні арабська в’язь, ні ієрогліфи, ні латиниця, ні будь-яка знайома мені знакова система. Чомусь я була впевнена, що мова ця не просто століттями мертва, але навіть нелюдська.

Я пройшла по коридору від краю до краю, піднялася сходами на наступний поверх і нікого не зустріла, хоч це була людна пора, вечір. Уже підходячи до двадцять дев’ятої кімнати, де жив непутящий Соколов, я побачила на стіні напис, зроблений російською: «Тінь приходить, щоб погубити».

Я розтисла кулак, який устиг оніміти. Тут, у звичайному світі, ніякого напису не було: стіну недавно білили.

Я постукала у двадцять дев’яту. Ніхто не відповів. Двері були відчинені. Я зайшла.

Стіл у кімнатці був завалений брудним пластиковим посудом. Тут відзначали бурхливо, пили багато, закушували молочною ковбасою і біляшами. Серед безлічі порожніх пляшок у кутку самотньо стояла пачка з-під кефіру.

На ліжку хропів, не знявши навіть кросівок, хтось – лицем до стіни. Ще один хтось, худий, у червоній футболці, слухав щось у навушниках і посмикувався, підстрибував, не відриваючи підошов од підлоги, схожий на поплавець під час інтенсивного клювання. Навколо він, здавалося, нічого не бачив, поглинутий своїм глибоким внутрішнім світом.

На підвіконні сиділа об’ємиста дівка в джинсах і короткому топіку. Дудлила пиво з пляшки. Дивилася ліниво й нахабно:

– Заблукала?

У неї була особлива вимова – так говорять провінціали, коли знущаються з вимови москвичів. Але я не збиралася з нею говорити. Озирнувшись, я побачила ще дещо – точніше, декого в цій кімнаті.

Хтось сидів на підлозі за маленьким холодильником, привалившись до стіни. Спершу я помітила ногу в синій шкарпетці. Розмір взуття сорок п’ятий. Ознак життя не спостерігається.

Я підійшла ближче. Павлик сидів, на вигляд п’яний у смерть, блідий, невпізнанний. Невже цей хлопець зовсім недавно чекав на побачення, готувався, зазирав мені в очі: «Я її люблю, я хочу їй освідчитися».

– Павлик? – спитала я невпевнено.

– Узагалі-то тут уже все закінчилося, – повідомила з підвіконня дівка.

Я схилилася над Павликом:

– Агов! Ти мене чуєш?

Амулет вислизнув через комір і загойдався в мене перед очима. Я піймала його в кулак, і світ змінився.

Ні, Павлик не був п’яний. У нього був вигляд жорстоко побитої людини, яка ніч пролежала в заметі. Непритомний, оглушений, хворий; хто з ним таке зробив?!

– Не займай його, нехай проспиться, – так само ліниво сказала за моєю спиною дівка. Я обернулась, як і раніше стискаючи в долоні амулет…

Воно сиділо на підвіконні.

Створіння без лиця, чорна текуча тварюка, схожа на живий виливок з бітуму. Таким би могло бути втілене марення Сальвадора Далі під дуже важкими наркотиками. Я випустила амулет; дівка, ніби нічого й не було, розглядала мене, її білий живіт молодим жирком звисав поверх паска на штанях.

– Побачила? І шо? Шо ти мені зробиш?

1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
Рейтинг@Mail.ru