Секрети старовинної скриньки

Александр Владимирович Макаров
Секрети старовинної скриньки

Вступ

Скарби у нас під ногами, от тільки треба уважніше придивитися.


Внук криголама

Олесь прийшов зі школи сердитий. Загалом, у школі нічого поганого немає, якби не ходити туди щодня та прибрати звідти більшу частину вчителів.

– Що, кепську оцінку одержав? – занепокоєно спитала мама. Вона саме готувала обід.

"Оцінку одержав". Мама, либонь, гадає, що йому все ще п'ять років. Олесь не забув, як учора вона сказала татові: "Від цієї дитини самі прикрощі".

– Самі прикрощі, – пробурмотів він.

– Що ти бурмочеш? – поспиталася мама роздратовано. Отак воно, в людини прикрощі, а ні співчуття, ні розуміння. Звичайно, мама геть заклопотана меншеньким, йому і вся увага, й кашки, а у відповідь тільки лемент ночами. Після тих ночей мама ходить роздратована, тричі забирала з собою надвір і до крамниці пульт од телевізора. Сусіди, певне, дивилися на неї з подивом, коли вона пультом намагалася зателефонувати. Татуньо теж добрий – сидить цілими годинами в туалеті, те, що він там виспівує, ще нічого, а ось те, що забирає туди ноутбука, – цілковитий одстой. Геть не думає, що дітям потім гратися на туалетному ноутбуці не зовсім приємно.

"Більше гідності, графе", – подумав Олесь, а вголос мовив:

– Нічого я не одержав!

– А чого ж сидиш такий насурмонений?

– Алгеброїд присікується.

– Що за дурнуватий сленг. У тебе що, проблеми з математиком?

– А тобі треба кожне слово перетлумачувати?

Так от, в секунд-генді, ну роздягальні по-вашому, один йолоп мене пхнув, і я затопив алгеброїдові головешкою в      живіт.

– Сильно затопив?

– Та що йому зробиться, він по пояс дерев'яний. Він мене, мабуть, і не впізнав, люду там ціла купа була.

– Так у чому ж справа?

– Ось, – похмуро сказав Олесь, простягаючи свого наплічника. На ньому дірка, і ремінець одірваний.

– У тебе як не одне, то друге. Хіба не можна хоч день без конфліктів?

– Тобі людською мовою пояснили, що я тут ні при чому. Мене пхнули. Тут і Шварценегер не втримався б на ногах.

– То що, я повинна йти і з'ясовувати, хто й навіщо тебе пхнув?

– Треба купувати новий наплічник, – сердито сказав Олесь.

– Через одну дірочку – і новий? – здивувалася мама. – Пусте. Я це вмить зашию.

– Тобі все моє пусте. А знаєш, із яким наплічником ходить Васько? А який у нього мобільник? Його супер-пупер черевики коштують більше, ніж усе моє манаття! – роздратовано вигукнув Олесь.

І не обійшлося б без скандалу, та цієї миті прийшов дід. Дід, це мамин батько, – Костянтин Іванович. Хоча в Олесевому дворі хлопці прозивали його не інакше, як "криголам". І це не ображало, навпаки – то була ще й яка повага. Це прізвисько дідові дали, коли Олесеві було ще років із п'ять. Найбільш невдалий вік для хлопця. Тоді в дворовій ієрархії він посідав одне з найнижчих місць. Так буває, коли за віком скаржитися вже не годиться, а дати здачі ще не можеш. Тому Олесь під час прогулянок у дворі був об'єктом утисків та висмішок. Він насилу терпів. Та дворові правила правилами, а як старші поцупили в Олеся новенького автомобільчика, то він, зашмаркавшись, побіг скаржитися додому.

Старий моряк накинув кітеля і вийшов у двір розбиратися.

– Крихітка діда притягла. Ой, як страшно, – зареготався рудий Гося, гроза всіх малюків.

– Ану тримай! – сказав дід, простягаючи Госі край дошки, що валялася на землі. Нічого не тямлячи, той скорився. Другий кінець дошки дід поклав на краю стола, де вечорами грали у дворі в доміно.

– Лусь! – і дошка під ударом дідової долоні розлетілася навпіл. Ще два удари, і дошку розрубано начетверо.

– Малюків кривдити не можна, – сказав дід, складаючи рештки дошки на купу. – Це навіть москвичі знають, – провадив він, оглядаючи хлопців, що притихли.

Автомобільчика Олесеві не оддали, та кривдити перестали. І за ним навіки в дворі закріпилося прізвисько "Внук Криголама". Либонь, хлопці прийняли за криголам зображення корабля на значку, пригвинченому до дідового кітеля. "Внук криголама" – це звучить гордо.

А від діда того дня Олесь почув два афоризми. Здивувати – значить, перемогти. Чоловік – це той, хто може вирішити стандартні ситуації нестандартними методами. Він тоді не все втямив, що це означає, та звучало воно сильно.

– Бачу, море штормить? – сказав Костянтин Іванович, глянувши на обличчя присутніх.

– Та предки осьо грошенят шкодують, – сказав Олесь.

Мати спалахнула й хотіла було втрутитися, та дід поглядом перепинив її.

– А яких грошенят – великих чи малих? – хитро поспитався він.

– Нормальних, – буркнув Олесь.

– Стільки в закордонних плаваннях побував, а такої валюти не пригадаю, – провадив Костянтин Іванович. – Це що, монети чи купюри?

– Ти що, діду, кепкуєш, хіба на монети щось зараз купиш?

– А це, друже, залежно від того, які монети. Декотрі

з      них будуть і дорожчі, ніж папірці. А бувають і цінніші, ніж якісь там ганчірки чи авта.

– Це що ж дорожче, ніж авто? Помешкання?

– Ні, вище бери.

– Що ж іще?

– Життя, наприклад. Хіба життя дешевше, ніж квартира?

– Як це?

– А от послухай, – сідаючи, сказав Костянтин Іванович.

– Ну все, понесло діда в містику, – сказала мама, теж приготувавшись слухати.

"Божевілля – це наша родинна риса", – єхидно подумав Олесь, та діда він поважав, а тому промовчав.

– Моряки, щоб ти знав, люди віруючі. А декотрі ще й частенько вірять у різні штучки, що приносять удачу. Коли шторм розгойдує корабель, аж труби в машинному відсіку починають розтягуватися, наче умові, все рипить, і от-от вирушиш на побачення з Нептуном, – тут і невіра перехреститься, – сказав Костянтин Іванович.

1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14 
Рейтинг@Mail.ru